• Головна
  • Що було 24 лютого: Криворіжці поділилися спогадами про початок "великої війни", - ФОТО
09:45, 24 лютого

Що було 24 лютого: Криворіжці поділилися спогадами про початок "великої війни", - ФОТО

Що було 24 лютого: Криворіжці поділилися спогадами про початок "великої війни", - ФОТО

Для багатьох українців війна розпочалась ще у 2014 році. Вона увійшла у чиїсь життя надто близько, чиїсь життя забрала або скалічила, у чиїсь привнесла вічний смуток. Водночас багато хто її не відчув, не осягнув, не зрозумів, продовжуючи жити звичним для себе життям. Звісно, за рахунок тих, хто у цей час боронив країну на сході. 24 лютого докорінно змінило ситуацію. В Україні не залишилося нікого "поза війною". Масштаби лиха величезної руйніної сили торкнулися кожного. 

Як прожили перший день "великої війни" криворіжці? Чи пам'ятають вони цей день? Що залишилося у їхніх спогадах? Про це розповідають герої нашої публікації:

Катерина Станкевич

авторка ініціативи "Місто Героїв"

- 24- го я була в Києві, і о 6-й мене розбудив телефонний дзвінок від мами. Сказала, що вибухи лунають по всій країні, і росіяни перейшли кордон. 

Зразу не повірила, бо... ну яка війна в 21-му столітті? А за декілька годин почула перший вибух... Через 30 хвилин вже була у машині і їхала у напрямку Кривого Рогу - додому. На зустріч їхали військові машини та техніка.  Пам'ятаю, як боялась почути про прильоти в КР, і як охопила паніка, коли передали про приліт в Бровари, де живуть друзі.

За 10 годин я доїхала додому. Пам'ятаю, як міцно обняла брата, коли він повернувся з військомату в той день.

А наступного дня вже почалось інше життя…

Юліана Березуцька

волонтерка, 39-та Жіноча Сотня Кривий Ріг

- Для мене 24 лютого не було початком війни. Для мене війна розпочалася ще у 2014 році. За увесь цей час дуже багато військових стало моїми друзями. Тож ранок 24-го для мене не став якимось здивуванням, як для деяких інших людей. Ми всі розуміли, що буде велика війна, що фронт масштабується: якщо на той час бойові дії були локалізовані у межах Донеччини та Луганщини, то було зрозуміло, що рано чи пізно все буде масштабнішим. Тим більше, що з кінця 2021 року розвідки усіх західних  країн - Європи, США - повідомляли про підготовку росії до масштабних воєнних дій. Відео у соцмережах дивились, як росія стягує техніку до наших кордонів.

На той час мої друзі, військові з 17-ї танкової бригади, були в обороні Донеччини. Я постійно була з ними на зв'язку. І з початку лютого 2022 року росія підвищила інтенсивність бойових дій на Донеччині, активніше почала застосовувати артилерію. З перших днів лютого мої друзі - військові повідомляли, що земля дрижить, давно такого не було, артилерія працює по всьому, не розбираючись, чи це військова ціль, чи цивільна - просто зносять усе.

Я розуміла, що початок  вже близько.

Десь у 20-х числах я написала допис у Фейсбуці: “Українці, треба гуртуватися! Якщо ми не згуртуємось, нас роздавлять поодинці. Якщо нам потрібна держава, нам треба бути разом як один”..

Хлопці з Донеччини і Луганщини повідомляли про те, що точаться страшенні бої, що стягується техніка і що скоро це буде дуже близько до центру України.

На той час у Кривому Розі вже був підрозділ територіальної оборони, який очолював Юрій Олександрович Сіньковський, з яким я була знайома з 2014 року, я його безмежно поважала.

Десь у тих числах - 18 - 19  чи 20 лютого - ми з ним часто були на зв’язку. Він готував хлопців. Ми з ним обговорювали, що відбувається у місті (нагадаю, на той час тероборона не була належним чином забезпечена  - не було приміщення, інших речей бракувало…). Я повідомила, що готова допомагати. Обговорювали інші моменти взаємодії на випадок початку масштабного вторгнення. Адже всі розуміли, що ось-ось буде, але точну дату ніхто не знав. 

Ми з дівчатами з 39-ї Жіночої сотні тоді проводили навчання з тактичної медицини, з комплектації тривожної валізки. Черговий тренінг був запланований невдовзі. І 24-го лютого, прокинувшись від звуків війни, я відразу ж подумала про те, що ми не встигаємо навчити всіх охочих. Бо я розуміла, що люди потребували цих знань і вмінь, їх треба було навчати - що робити, куди бігти, як поводитись…

Невдовзі мені повідомили, що користуватися приміщенням волонтерського штабу, на базі якого ми працювали, на вулиці Соборності, вже не можна буде. Це було комунальне приміщення, яке раптом чомусь треба було звільнити. Я зателефонувала Саничу і повідомила, що ми виїжджаємо, нам треба вивозити кудись медикаменти, інші речі, які ми готували для військових. І він покликав нас на базу тероборони, де нам виділили приміщення для волонтерського штабу. Нам не стало гірше, навпаки, тут зручнішою була логістика, краще було взаємодіяти з військовими ТРО, яких треба було забезпечувати необхідним, годувати тощо.

Вранці 24-го я обняла дітей, коли вони прокинулись. Сказала їм, що "тепер все по-дорослому", тож, можливо їм з бабусею доведеться поїхати. Свій особистий від'їзд я не навіть не планувала, розуміла, що потрібна буду тут. Діти цікавились, розпитували, як, що і чому. З емоційної точки зору у пам’яті спливає саме це - ранкові обійми з дітьми, доросла розмова з ними, пояснення, як можуть розвиватися події і як вони мусять реагувати. Я їх зібрала, відвела до батьків, бо сама мусила їхати до розташування ТРО. 

Мої батьки на той момент теж все розуміли, у них не було "рожевих окулярів". Попри це, вранці 24-го виглядали трохи розгубленими. Я просила маму, аби вона з малими виїхала, але вона не погодилась. Навпаки, вона переживала за мене з дітьми - хотіла, щоб ми виїхали. Я її переконувала, що мені у Кривому Розі буде безпечно. Говорила, що знаю багатьох з тих, хто стоятиме в обороні міста, і що вони не допустять "орків" у місто. 

Врешті всі залишилися у Кривому Розі.

А ще зранку 24-го не змовкав телефон: цікавились, як записатись до ТРО, чим можна допомогти, у чому є потреба. 

Згодом розпочались організаційні процеси - хтось колотив  “коктейлі молотова”, хтось з'ясував потреби і шукав, де взяти необхідне, хтось пішов до військкоматів. 

Загалом день 24 лютого пригадується як сумбурний. Відбувалося так багато всього, що я не можу його відділити від 25-го, 26-го, 27-го… Це була якась низка днів, у якій важко було виокремити якийсь конкретний день: я дуже мало спала, треба було вирішувати багато питань, постійно дзвонив телефон. Пам’ятаю, що він розряджався по 4 рази на день), що як тільки я комусь хотіла зателефонувати, цієї ж миті надходив дзвінок мені. Тільки я покладу трубку, знову і знову дзвінки… Ми тоді були на постійному зв'язку з волонтерами з інших міст, з’ясовували ситуацію у інших містах, допомагали один одному, коли виникала потреба, щось дістати. Волонтерство, волонтерство, волонтерство… Тому я не можу розділити для себе ці дні.

Просто знаю, що була з теробороною. Знала, що робити. Координувала, когось кудись відправляла, щось закуповувала, щось розшукувала, доставляла, організовувала… І це з дня переходило у ніч, а з ночі - у день, і знову - у ніч…

Додому поверталась пізно вночі. Пригадую, що певний період, десь на початку березня, залишаючись вночі вдома з малими дітьми сама, побоювалась, що моя адреса багатьом відома у місті. Усвідомлення того, що у нас є “ждуни”, котрі саме попіднімали голови, підказувало, що для мене і моєї родини існують певні ризики.

Антон Кравченко

активіст, Криворізький центр розслідувань

-До мене розуміння, що повномасштабне вторгнення буде, прийшло раніше. Здається, ще десь 15 лютого Путін заявив претензії на нашу територію, легалізувавши таким чином наказ своїм військам. З того моменту я спілкувався  нашими хлопцями з УДА - обговорювали свої дії на випадок масштабного вторгнення. Всі були налаштовані песимістично. А от “Центурія” готувалась до цього. Я приходив до них на навчання, навчався з ними. Ми зібрались останній раз 23-го, планували, що робитимемо, коли розпочнеться вторгнення

24-го мене телефоном розбудив Богдан Рижак, сказав, що почалося. Ми з “Центурією” домовились зібратися на стадіоні біля ДЮСШ №10 о 7 - 8 ранку. Ми зібралися, обговорили, хто їхатиме до Маріуполя, чи всі розуміють наслідки цього.

Після цього  поїхав заправив автівку, обговорив з Богданом деякі моменти. 

Поки ще у мене не було розуміння, як, наскільки вони сунуться. 

Пізніше ми з хлопцями поїхали до Маріуполя. Але коли ми виїжджали з Дніпропетровської області, командування “Азова” дало команду готуватись зустрічати ворога на кордоні Дніпропетровської області. Тоді ми заїхали до школи у Павлограді, де місцева “Центурія” розгорнула штаб. І залишилися там на ночівлю.

Ще 24-го мені довелося заспокоювати матерів деяких хлопців, котрі залишилися у Павлограді, щоб готуватися до зустрічі з ворогом.

Власне це все. Так пройшов мій день 24-го лютого.

Ірина Божко

засновниця ГО PORODA

- Вночі з 23 на 24 лютого я мучилася безсонням, як і багато ночей до того, адже напруга постійно наростала і всі ми жили в очікуванні катастрофи. Звісно, судомно й безперестанно гортала стрічку новин, тому новини про вибухи в різних містах побачила одразу, коли вони з'явилися. 

О 5 годині прокинувся чоловік — він завжди о цій порі встає на роботу. Власне, він і тоді поїхав на роботу, й це здавалося чимось абсолютно сюрреалістичним. Я ж увесь день провела, читаючи новини і переписуючись зі знайомими, які перебували у більшій небезпеці.

Наталя Кожем’яка

правопросвітниця

-24.02.2022 року, близько 6.00, я не чула вибухів. Розбудив мене дзвінок колеги з Дніпра - працівника регіонального представництва Уповноваженого з прав людини в Дніпропетровській області. Владислав мав їхати до Кривого Рогу проводити зустріч з громадськістю і прийом громадян. Він запитав, чи чую я щось і повідомив, що не зміг виїхати в напрямку Кривого Рогу. Так я зрозуміла, що не тільки скасовано захід, а й почалось щось страшне.

Були зібрані тривожні чемодани, весь день на телефонах і в телефонах, паніка. Уже наступного дня я взяла себе в руки, облаштовувала підвал у приватному будинку і була на зустрічі щодо надання домедичної допомоги.

Наталія Радіонова

адвокатка

-Ранок 24 лютого 2022 року став для мене початком іншого життя іншої мене. Напередодні залишилася у батьків і рано вранці прокинулися всі від численних вибухів, які назавжди розірвали наше спокійне мирне життя. Вибухи тривали, а мені до останнього не хотілося приймати всі ті новини про вторгнення і воєнний стан. Було лячно, руки трохи тремтіли, думки були сплутані, але швидко опанувала страхи і зібрала тривожні валізи, наспіх скидуавала в них документи, ліки батьків, змінний одяг, ліхтарики, аптечку для першої допомоги, корм нашим котикам, адже було так незрозуміло, що буде вже через мить, куди їхати, і де може бути безпечно...

Але все таки вдалося вгамувати ці перші хаотичні думки та емоції і розпочати моніторити всі можливі новини та повідомлення. Водночас не замовкав телефон, багато друзів зі всієї країни, в паніці дзвонили, питали як у нас обстановка, що коїться в нашому місті та районі, радилися, що треба робити, який в нас може бути план, якщо все буде погано. Та ми з батьками усвідомлено не збиралися виїздити, ці валізи, то було скоріше як ритуал самозаспокоєння, щоб бути певними, що ми готові реагувати на зміну ситуації. Вони в нас і зараз не розібрані, вже майже як декор в інтер'єрі. Виїздити з міста чи області я і мої рідні взагалі не хотіли, чекали новин зі всієї країни та вірили в краще, в наших захисників і захисниць.

Життя і цінності одразу змінилися, тому що як виявилося, все найнеобхідніше можна вмістити в дві валізи, і головне це безпека і життя рідних та близьких, а не вартісна техніка, прикраси чи шуби, бо все безцінне -  то не про матеріальне, а про те, що є в кожному серці. Зібрала валізи, зібрала всі сили, і поїхала до суду, в цей день у мене було засідання по обмежувальному припису, бо життя не зупиняється, треба було максимально підтримувати звичний ритм та продовжувати захищати потерпілих.

Пам'ятаю, що вже в той день була паніка серед людей, в магазинах люди скуповували все, що тільки було на полицях, на заправка утворилися черги, з тих, хто планував виїздити з міста, навколо була паніка та переляк, вони були настільки липкими, що відчувалися і в поглядах людей, і навіть у повітрі. Мене від цього врятували відчуття відповідальності за рідних і робота, яку не припиняла навіть в перший день повномасштабного вторгнення.

Максимально зосередила всі зусилля на роботі, та волонтерських заходах, під час яких власні страхи тьмяніли перед необхідністю зборів на потреби наших захисників і потреби перших людей, які евакуювалися і  почали приїздити в наше місто з Харкова, Херсонщини і навіть столиці, рятуючись від ворога і руйнувань. Той день викарбувався в моїй пам'яті назавжди, бо став відліком зовсім іншого життя, в якому потім були і біль від втрати друзів у боях, і нових знайомств, і розчарувань в деяких  з тих, кого вважала друзями, і нових знань, яких потребувала оновлена реальність, тому на панічні настрої, депресії чи занурення у свої страхи просто вже не було часу і сил.

Ми всі змінилися після 24 лютого, але я щиро вірю, що воно не буде тривати вічно і його посуне в наших серцях та думках інша набагато важливіша дата, якою стане день нашої Перемоги.

У випадку евакуації, котів забрала би з собою однозначно - і своїх і батьківських двох. Ми навіть переноски ще докупили, на випадок, якщо треба з міста буде виїхати. Мої коти з'явилися через війну: сіренького Масю виставили люди з сусіднього будинку, які за кордон поїхали, а він до мого гаражу прибився і ховався від собак і дворових котів на даху. У прямому сенсі впав мені на голову, коли я за машиною прийшла. А чорно - біла дівчинка з Херсонської області приїхала разом з евакуацією. Але господарі її якось почали забувати на вулиці в будь - яку погоду, а вона ще киценям була. Я ходила її годувала, потім почала в дощ забирати до нас з Масею в квартиру. Так вона у нас і "прописалася".

Кицю перші господарі ВПО назвали Ізюмкою, в честь звільнення Ізюму і Харківщини. Я їй ім'я не змінювала, так вона і в мене Ізюмка, Іззі.

А котика не знаю, як раніше звали. Я його називала маленьким, масіком. Так і забрала з собою. Тепер він Масік Натанович))

Криворожанка А.

-Мій ранок почався з відчуття внутрішньої тривоги, прокинулась, як завжди почала переглядати новини. Перша моя думка - цього не може бути. 

Почала обдзвонювати рідних, друзів. 

Я не знала, чого нам чекати, тому про всякий випадок зібрала речі, які можуть знадобитися у перший час. Проте думки, що треба кудись їхати, виїзжати не було. 

Що робила у цей день? Постійно читала новини… 

Закупила речі першої необхідності та працювала.

Ольга Костіна

засновниця спільноти "рівні у кривому"

- Ранок у мене починається з увімкнення вайфаю. 24 лютого 2022 року не став винятком.

Вже було світло, коли одразу прилетіли три повідомлення, одне на одне: "Почалася війна!", - від товаришки з Краматорська;

"Захід скасовується!", ‐ від криворізької активістки, яка на той день організовувала зустріч з представником уповноваженого з прав людини й третє повідомлення від близької людини, яке потім стане рефреном на два роки: "Ти як?".

Після зідзвону з родиною, узгодженням як діяти, коли ми живемо у різних частинах міста, почала читати новини. За деякий час вийшла прикупити в аптеці базові ліки на всяк випадок, оскільки інші запаси я зробила 22-го, коли пуйло оголосив про приєднання псевдореспублік, то вийшла ніби на буденну прогулянку та закупи.

А на вулиці вже побачила черги до банкоматів, аптек.

У тій, до якої я примкнула, якби не контекст війни, то виглядало б буденним хамством, коли якомусь щось потрібніше за інших, тож порушували порядок. 

В цілому весь день присвятила підпискам та читанням повідомлень від офіційних установ, зібрала якийсь "тривожний рюкзак", відписувала знайомим.

Відверто кажучи, хоч у мене були закриті всі першочергові потреби з їжею, готівкою, чи якраз тому, більше поглинала медійна реальність ніж усвідомлення безпосередньої загрози мені чи родині. Шкода було, що не відбудеться заплановане. На той вечір ми ще мали квитки на джаз.

Так що ніякого героїзму, чи інших адреналінових ривків, скоріш завмирання та надія на повернення своїх буднів і свят.

Тетяна Жулинська

мама двох діток, народжених в лютому 2014 року

- 24 лютого прокинулася від дзвінка подруги, вона в сльозах каже: "ВІЙНА..." і ридає. Заспокоїла її, сказала взяти себе в руки і почала читати новини. Чоловік вже був на роботі. Скасувала свої заняття по водінню, на що  отримала запитання "А чому?". А я у  відповідь: "Бо війна".

Розбудила і одягла дітей, повісила їм на шию бейджи  з їхніми і нашими даними.  Тривожна валіза була в мене вже готова заздалегідь. А далі телефон в руки, дзвінки рідним, новини і ... нерозуміння, що робити далі. Знала одне, що  точно не можна налякати дітей.

І з цим "нерозумінням" живу вже 2 роки...

Потім допомогали матеріалами для "коктейлів Молотова", шила бафи воєнним... Цим заспокоювала себе.

Наталія Ткачик

медикиня, косметологиня

- Початок повномасштабного вторгнення не був несподіванкою. З новин було зрозуміло (посольства всіх країн зачинялися, іноземних громадян закликали виїхати, деякі авіакомпанії відмінили рейси  з січня, лютого). Тільки питання в даті, коли станеться? 

Прокинулась о 5:30, чого ніколи не було, увімкнула телевізор, дізналась про вторгнення. Почали дзвонити рідним. Паніки не було. На той час з чоловіком хворіли на COVID, пішли гуляти в парк.

Батьки жили у Зеленодольську, але на той момент ми не могли забрати їх до себе через ковід. Забрали пізніше, коли тести були вже негативними. А 24 лютого мама зателефонувала якраз під час нашої прогулянки парком, запитує: “Ви де? Що робите?”. А я відповіла, що у парку гуляємо…

Надія Камінська

заступниця голови Парафіяльної ради релігійної громади ПЦУ

- 24 лютого 2022 року ми прокинулися о 4 годині ранку, сіли в машину і поїхали на Інгулець. У мене на шосту годину було призначено тренування. В кінці тренування на телефон почали приходити повідомлення. Чоловік зазирнув у телефон і з жахом повідомив, що нас бомблять. І через декілька хвилин ми почули вибух. А далі - швидко в машину і додому. Дорогою заїхали на заправку, в аптеку, супермаркет.  Закупили все необхідне.

Коли повернулися додому, я почала прибирання, помила підлогу. А ввечері прогулялась і лягла спати.

Тим часом Саша, ще купив бензину, відремонтував машину на випадок, якщо треба буде від'їжджати.

При цьому постійно молилася, звісно. Господню молитву прочитала нескінченну кількість разів.

Тетяна Пермінова

журналістка, колишня головна редаторка газети "Сільське Криворіжжя"

(мешкає у США, разом з родиною виїхала з України задовго до повномасштабного вторгнення)

- Наша Земля рухається навколо своєі осі так, що, коли в Украіні  - ранок нового дня, у нас, в штаті Міннесота, ще пізній вечір доби, що минає. Різниця в часі - 8 годин. І якщо Америка, як правило, рано лягає спати (десь о 9-ій, 10-ій вечора), то ми, новоспечені емігранти, ще живемо своїми звичаями і переконаннями. Тому пізно ввечері 23 лютого 2022 року, завершивши всі своі справи та підготувавшись до сну, я взяла до рук планшет, аби ще раз передивитися стрічку новин. Бо знали, що росія підтягнула своі війська до кордонів Украні і всі знаходилися у стані невизначеності: що це - стратегія навчань росіян чи залякування украінців? Про те, що це - підготовка до війни не хотілося навіть припускати, а не те, що б думати. І ось очі ковзнули повідомлення про те, що російські війська перетнули кордон з Украіною і що перші удари завдані по столиці краіни - Києву. Серце завмерло, перехопило подих, а в голові «Не може бути! Це - неправда! Не може бути!» 

Схопивши планшет, побігла до кімнати сина. Не встигла відкрити рота, як він промовив: «Я знаю, вже прочитав!»

Не вірилося, здавалося, що це якийсь розіграш чи то помилка. 

В соцмережах знайшли виступ путіна, який однозначно повідомляв про початок «спецопераціі»… 

«Невже це правда? Невже так можна?» - ці думки не давали спокою і ніби-то стукали в скронях. 

Відразу ж написали про те, що сталося в Украіні, в соцмережах своім близьким та знайомим, одновірцям, просили, аби молилися. 

Ніч була тривожною: молилися, думали, розмірковували, стежили за новинами… 

А на ранок 24 лютого сумніви, на жаль, розвіялися.

«Бозє, памагі, шоб руськіє не бамбілі Украіну», - молиться маленький Ален 

Довгий час моі найменші онуки (Аліса та Аллен) не могли зрозуміти що таке війна і чому «рюськіє напалі на Украіну). Особливо Аллен . Йому на той час ледь виповнилося 4 рочки. Але з якого б приводу в церкві не молилися, він обовʼязково вставляв і своі, так би мовити «5 копійок»: «Бозє, памагі, шоб руськіє не бамбілі Украіну».

Надія Вашкевич

громадська діячка, виховниця у "ПЛАСТ"

На фото Надія праворуч, поруч - її чоловік Артем

- Прокинувшись 24 лютого, я зібралась до лікаря. Мені треба було їхати дуже рано. Чоловік постійно ховав від мене телефон. Навіть під час сніданку, коли ми зазвичай можемо якийсь ролик на ютубі подивитися. Але цього дня він говорив, мовляв, ми ж поспішаємо, тож обійдемося без телефону.

Ми швидко зібралися і вийшли з дому. Чомусь Артем повів мене дворами - шляхом, де зазвичай менше трапляється людей. Я не придала цьому значення, подумавши, що ми просто зрізаємо шлях.

Сівши у маршрутку, через декілька зупинок я побачила довгу чергу автівок, яка тягнулась до заправки і тоді запитала: “Що, вже?”. І почула від Артема ствердну відповідь.

Ми приїхали до лікарні, почекали лікаря, думали, що прийому може не бути. А у мене була проблема - я задихалась. Перед візитом до лікаря,  з 22 -го на 23-тє лютого мені через це викликали “швидку”. Лікарка “швидкої” сказала мені тоді, щоб я не хвилювалась, ніякої війни не буде. 

24-го лікарка нас прийняла, виписала мені ліки. Ми замовили ручний інгалятор на випадок вимкнення світла, коли я не зможу інгалюватись електричним. Довго стояли у черзі, щоб забрати ліки у аптеці, адже люди тоді штурмували аптеки.

До речі, майже через рік ситуація повторилась - я знову задихалась, ми знову викликали “швидку”, приїхала та сама лікарка. Я їй нагадала про наш діалог. Вона зауважила, що, мовляв, ніхто не міг подумати, що таке станеться, сподівалися на краще.

Олена Остренко

бібліотекарка у с.Вільне Криворізького району

- Я не встигла вранці відстежити новини, не чула вибухів. 24 лютого у мене планувався звичайний трудовий день. Працюю у бібліотеці. Цього дня ми мали написати диктант з нагоди 90-річчя створення Дніпропетровської області, для диктанту - обрати твори наших земляків.

Я обрала один з творів Олеся Гончара. Запросила до бібліотеки людей. Погодилося прийти 13-ро, проте прийшов лише один чоловік. Пам'ятаю, як він сидів і чекав, коли я почну диктувати.

Я диктувала, чоловік писав. Потім віддає мені аркуш "з диктантом", на якому написано:

"Я росіянин по національності. Але жив і, сподіваюсь, буду жити в Україні, тому що я її дуже люблю. Лєна, війна!"

Ася Смоляр

педагогиня

-Ранок зустріла дзвінком сина із Києва. Спочатку страх, потім розпач.... А через пару годин племінники мені привезли дітей "на зберігання", бо живу ж в селі... Телевізор не дивилася, бо вже тоді йому не довіряли. Новини читали від тих, кого слухала з 2014 року.

З міста не виїздили, були весь час вдома...

 У публікації використані фото з сайту 0564.ua та з Facebook криворіжців

На фото: перші дні на залізничному вокзалі Кривого Рогу

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
#новини #кривийРіг #0564ua #війна #24Лютого
0,0
Оцініть першим
Авторизуйтесь, щоб оцінити
Авторизуйтесь, щоб оцінити
Спецтема
На восьмом году российско-украинской войны Российская Федерация продолжает эскалацию военного конфликта, стянув к границам нашей страны многотысячную армию и военную технику. Украинское государство стремится разрешить конфликт дипломатическим путём. Сторону Украины в этом конфликте приняли все цивилизованные страны.
Оголошення
live comments feed...