Панельна дискусія “Участь громади на неурядових організацій у формуванні культури пам'яті” відбулась днями у Культурно-громадському центрі “ШЕЛТЕР ПЛЮС”. Перед початком дискусії тут відкрили "Сквер пам’яті", який має стати нагадуванням про співробітників та волонтерів центру, котрі загинули, або зникли безвісти, захищаючи Україну. А ще Сквер має стати втіленням ідеї "живої пам'яті", де замість традиційних застиглих форм з’являться Дерева пам'яті, вважають у КГЦ “ШЕЛТЕР ПЛЮС”.
Про пошук найбільш доречних та ефективних форм меморіалізації, формування культури пам'яті і говорили учасники дискусії, яку модерував співзасновник центру та ментор “Школи змінотворців” Роман Морозов. Учасниками дискусії були Тетяна Різниченко - мати загиблого бойового медика Олексія Різниченка, лідерка ГО “Спільнота родин криворізьких героїв”; Тетяна Скіба - дружина загиблого військового Костянтина Скіби, координаторка групи підтримки дружин загиблих воїнів «Про життя» у КГЦ “ШЕЛТЕР ПЛЮС”; Олег Сампір - волонтер, автор і координатор ініціативи встановлення Меморіалу "Куби пам'яті на Поштовому". Долучатися до обговорення питання могли і усі присутні.
На початку розмови Роман Морозов привернув увагу аудиторії до негативних практик меморіалізації, які зафіксовані у сьогоденні Кривого Рогу. Він запропонував про них НЕ говорити, водночас визначивши вичерпний перелік того, про що НЕ йтиметься під час дискусії.
Це:
- Авторитарна модель управління пам’яттю «вілкулами»: без залучення експертів та реального діалогу з громадою, для політичного піару.
- Провальна комунікація та придушення громадських ініціатив: засідання виконкому проводяться за зачиненими дверима, а електронні петиції відхиляються на стадії модерації.
- Корупція та фінансові махінації на похованнях: розкрадання організованою групою посадовців близько 6 млн грн на утриманні кладовищ та перевезенні тіл загиблих воїнів.
- Відсутність архітектурних стандартів та естетична «радянщина»: відсутність відкритих конкурсів ідей, нав’язування проєктів одного скульптора.
- Руйнування концепції меморіального однострою: 50 (чи 75) тис. грн на самостійне встановлення пам’ятників перетворює військовий меморіал на звичайне кладовище з хаотичною забудовою.
- Технічна невідповідність проєкту реальним похованням: фактичні могили мають значні зміщення (від 20 см до 1,5 метра); ризик, що пам’ятник стоятиме не на могилі, а пішохідна доріжка проходитиме прямо над тілом воїна.
- Повна відсутність інклюзивності: сектор почесних поховань недоступний для ветеранів та родичів на кріслах колісних а також для незрячих людей.
- Систематичний зрив термінів будівництва інфраструктури: ключові об’єкти (каплиця, ритуальний майданчик, огорожа) роками залишаються недобудованими.
- Здирництво та «тіньові» схеми на кладовищах: вимагають з людей готівку за офіційно безкоштовні або значно дешевші послуги.
- Неналежне утримання територій та проблеми озеленення.
Презентуючи тему обговорення, Роман Морозов згадав про дослідників - провідних теоретиків та основоположників сучасних Memory Studies, зокрема, концепцій колективної та культурної пам'яті - Яна Ассмана, Алейду Ассман, П’єра Нора та Пола Коннертона, які змінили підхід до розуміння історії, перейшовши від суто хронологічного вивчення подій до аналізу того, як суспільства пам’ятають, зберігають та інтерпретують своє минуле.
Під час заходу йшлося про особисті історії та досвіди учасників дискусії: що пам'ять означає для кожного з них сьогодні? Чи виникають складнощі в тому, що пам'ять стає публічною? Чого бракує суспільству у проживанні пам'яті про загиблих? Говорили про роль громади та неурядових організацій, про те, як уникати формальності та «галочок», створюючи справжню інфраструктуру пам'яті «знизу». Обговорювали виклики та етику.
Однією з індивідуальних історій, яка спонукала до залученості родини до процесу формування колективної пам'яті, є історія родини Різниченків. Втративши на війні неймовірно обдарованого сина Олексія Різниченка, родина започаткувала важливі індивідуальні та колективні ініціативи. Маючи внутрішню потребу пам’ятування, щороку у День народження Олексія, вони втілюють чергову ініціативу, пов'язану з його талантами і захопленнями. Так, у перший рік після його загибелі, коли Олексію мало виповнитися 29 років, родина організувала велопробіг у пам’ять про його захоплення велосипедом. Адже він любив кататися на велосипеді, об'їздив багато доріг на Криворіжжі. Наступного року, у 30-й День народження Олексія, родина відзначили його любов до читання відкриттям вуличної бібліотеки у криворізькому Парку Щастя. Нині ця ініціатива масштабується - відкрито бібліотеку Олексія Різниченка у Кафе “Квітка”, планується відкриття бібліотеки ще на одному з об'єктів. 30 червня 2025 року Олексію мав виповнитися 31 рік. Цього дня родина відзначила його День народження випуском та презентацією фотоальбому “Пил кілометрів доріг”, у якому розповідається про мандрівки Олексія Україною. Пані Тетяна анонсувала ідею 32-го Дня народження Олексія: оскільки він був донором, родина Різниченків готує відповідну ініціативу стосовно донації крові.
Ще родина домоглася, аби ім’я Олексія Різниченка було увічнене у назві вулиці - у Кривому Розі перейменували вулицю Співдружності на вулицю Олексія Різниченка. Відповідне рішення було ухвалене обласною державною адміністрацією.
Одночасно з індивідуальними ініціативами родина реалізує і колективні. Спільно з однодумцями Тетяна створила ГО “Спільнота родин криворізьких Героїв”, об’єднуючи зусилля у вирішенні важливих питань. Автором багатьох ініціатив є її донька Катя - старша сестра Олексія. Завдяки Катерині з'явилася також ініціатива “Місто Героїв”, у межах якої, зокрема, облаштовано меморіал з прапорцями біля флагштоку. Дівчина активно долучилась до підтримки волонтерських проєктів “Народна стела Героїв” та “Куби пам'яті”.
За словами Тетяни Різниченко, така діяльність потрібна їм самим.
“Ми щось робимо, ми діємо і нам легше. Доки ми діємо, ми не забудемо про свого сина і не дамо забути про інших полеглих. Бо у всіх різні обставини, різні можливості. І якщо у нас є можливість допомагати, то ми це будемо робити”, - зазначила пані Тетяна.
Дружина загиблого Костянтина Скіби Тетяна наголосила, що для неї важливо знаходитися у середовищі людей, які знали та любили її чоловіка, займатися справами, які були важливі для нього. Тетяна і Костянтин познайомилися у Культурно - громадському центрі “ШЕЛТЕР ПЛЮС”, де одночасно працювали, волонтерили. Тут зростають і їхні діти. Спільнота центру за ці роки стала для них своєю, рідною. Адже тут вони віднайшли не лише один одного, але і друзів та однодумців.
Після загибелі Кості Тетяна відчуває підтримку спільноти “ШЕЛТЕРУ”, тут їй комфортніше переживати горе, яке принесла війна. Відтак ініціативи зі вшанування, які реалізує спільнота центру, Тетяні імпонують. Насамперед тому, що такі ініціативи базуються на врахуванні важливих для людей, які втратили на війні своїх рідних, аспектів. Жінка вважає, що перед тим, як реалізовувати певний проєкт з меморіалізації, варто порадитись з родинами загиблих. Врахування їхньої думки допоможе уникнути небажаного або ж травматичного досвіду. Саме таким, ретравматизуючим, на її думку, є проєкт “Сквер пам'яті”, де використано концепцію “живої пам'яті” - замість меморіальних плит з портретами тут встановлено лаконічні таблички з інформацією, висаджено дерева та квіти, з’являться лавиці, на яких можна буде посидіти у затінку гостролистих кленів.
Сьогодні Тетяна є координаторкою групи підтримки дружин загиблих воїнів «Про життя», яка діє на базі центру. Переживши тяжку втрату, вона розуміє, як спілкуватися, співпрацювати з жінками, котрі мають такий самий гіркий досвід. Таким спілкуванням вони підтримують одна одну.
Волонтер Олег Сампір розповів про те, як виникла ідея створення Меморіалу “Куби пам'яті” на проспекті Поштовому. Його спонукали до дії втрати друзів та знайомих. Вивчивши досвід інших українських міст (зокрема, Івано-Франківська), Олег звернувся до дизайнера і волонтера Артема Вашкевича, який і розробив відповідний дизайн. За словами Олега, напрацювання щодо Меморіалу були презентовані рідним загиблих воїнів (з близького оточення). Отримавши схвальні оцінки, волонтери взялися до роботи. Наразі проєкт вдосконалюється. Банери поступово замінюються на нові, з QR-кодами, за якими можна буде перейти на сайт, на якому більше дізнатися про захисника.
На думку Олега, такий Меморіал важливий не лише для рідних загиблих захисників. Встановлений у публічному місці, на вулиці, де вирує життя, він є нагадуванням для суспільства про те, якою ціною здобувається це життя. “Куби пам'яті” зосереджують увагу суспільства на важливих речах, зауважує координатор проєкту.
Як зауважували учасники дискусії, поєднання індивідуального та колективного у процесі втілення політики пам’ятування - це складний, але необхідний процес. Важливу роль у ньому відіграє інформаційна робота та просвітництво. Досягається таке поєднання через діалог (почути рідних), інклюзію (залучити громаду) та оновлення форм (відійти від граніту до сенсів).
Оцінки та висновки учасників дискусії фактично співпадали з пропозиціями, запропонованими Українським інститутом національної пам'яті. Зокрема, про доцільність переходу від радянських монументальних форм до «живої пам’яті», де індивідуальна історія стає частиною колективної.
Також щодо того, що ключовими підходами поєднання індивідуального та колективного вимірів мають стати:
- Діалог з рідними: меморіалізація не має відбуватися «згори». Місцева влада та громадськість мають спілкуватися з родинами загиблих, військовими та волонтерами на етапі ідеї.
- Індивідуалізація колективного: навіть у загальному меморіалі варто знаходити місце для особистих історій (цитати з листів, особисті речі), що дозволяє рідним відчувати зв'язок, а загалу — розуміти ціну правди.
- Доцільно застосовувати екологічні та гнучкі форми меморіалізації: «живі» меморіали: замість масивних гранітних плит — висадка дерев, створення парків і скверів пам’яті, місць відпочинку, які поєднують вшанування з корисністю длягромади. Корисними на перших етапах є тимчасові меморіали: прикладом є меморіал прапорів прапорів на Майдані, які змінюються та доповнюються (у Кривому Розі - меморіал прапорців у Парку Героїв).
- Важливою є цифрова пам’ять: створення цифрових архівів, QR-кодів, які ведуть на історії життя, а не лише на дату смерті.
- Баланс між правдою та емоціями (освітній компонент): поруч із емоційною складовою (портрети, свічки) має бути історична довідка про причини війни, роль ворога та значення цього місця/події.
- Повага до різного досвіду: окрім вшанування воїнів, важливо меморіалізувати цивільних жертв, волонтерів, медиків. Це створює цілісну картину національної трагедії та стійкості.
- Меморіалізація на місцях подій: вшанування пам'яті там, де людина жила, навчалась, працювала робить пам'ять більш особистою для місцевої спільноти (водночас має враховуватись аудиторія, яка стає залученою. Адже, на думку учасників дискусії, меморіальні таблички, які з'являються на закладах освіти у Кривому Розі у такому вигляді, як вони є, перетворюють простір на кладовище і є травматичним досвідом для дітей, які навчаються у цих закладах).
Під час дискусії у Кривому Розі обговорювались також питання, на які у суспільства поки що немає однозначних відповідей. Більше того, їх може не бути і у майбутньому. Додамо, щодень додає запитань, на які доведеться шукати відповіді.
Стежте за новинами в Telegram.
Підписуйтесь на нашу сторінку в Facebook.
Читайте нас на Google News