Ветерани об’єднаного ГЗК Метінвесту зустрілись на заході до річниці великої війни

У Кривому Розі відбувся спільний захід ветеранських спільнот Центрального, Північного та Інгулецького ГЗК Метінвесту. Він був присвячений четвертій річниці повномасштабного вторгнення рф в Україну.

 Захід відвідали понад сорок захисників, що повернулися з війни, та члени їхніх родин. Ветерани зустрілися, щоб обговорити нагальні питання, з якими стикаються у цивільному житті, потиснути один одному руки, а також згадати всіх колег, хто віддав життя на полі бою.

Захід почали з вшанування співробітників комбінатів, полеглих у повномасштабній війні - 153 працівники об’єднаного ГЗК віддали життя, захищаючи Україну, свободу та нашу землю. Символом пам’яті стали робочі каски з іменами загиблих колег: 153 історії мужності закарбували на головних уборах, які уособлюють щоденну працю. 

До учасників заходу звернувся директор з персоналу та соціальних питань ГЗК Метінвесту Андрій Щербак. Він наголосив, що незламність не просто гучне слово, а воно має конкретне обличчя – це ветерани, а також їхні близькі, які молитвами і своєю вірою підтримували і чекали: «У цій залі ті, хто повернувся до цехів комбінатів, і знаходить в собі сили жити далі, вчитись, перенавчатися, міняти кваліфікацію, щоб працювати. Ті, хто знаходить в собі віру перемагати у спорті, народжувати дітей, будувати майбутнє. Кожна історія ветерана – це історія гідності й відповідальності. І наш обов’язок – бути з вами поруч, підтримувати, створювати можливості для відновлення й розвитку. І продовжувати дякувати».

На заході звучали історії ветранів, які повернулися до мирного життя і знову стали до роботи. Серед них – фахівці, які сьогодні продовжують працювати на комбінатах, здобувають освіту в університеті Метінвест Політехніка, займаються волонтерством, беруть участь у спортивних змаганнях та міжнародних турнірах тощо. Їхні історії – різні. Але в кожній є приклад стійкості, відповідальності та внутрішньої сили.

Один із ветеранів, учасників заходу, – Олександр Салагор, слюсар-ремонтник ЦСО-1 Північного ГЗК. Понад півтора року він віддав службі й українській боротьбі. Ветеран зазначив:

– Мені подобаються такі зустрічі, дружня атмосфера, яка на них панує. На війні ти чітко розумієш ціну життя, а коли повертаєшся з фронту, найважливіше – відчути, що ти потрібен. Що тебе чекають і поважають. Підтримка колективу і керівництва цеху допомогла мені швидше адаптуватися і знову відчути себе частиною колективу. Добре поспілкувалися на заході, згадали полеглих Героїв, гарні виступи артистів... Це добре, що компанія, комбінати проводять такі заходи для нас.

Серед гостей заходу – інгульчанинОлександр Жернокльов, наймолодший 25-річний ветеран війни на об'єднаному ГЗК. Після важкого потрійного поранення і тривалого лікування він повернувся на комбінат підсобним працівником у ремонтний цех. На війні перебував із 2022 року, пройшов чотири роки служби на різних напрямках фронту. Отримав від Президента України державну нагороду – орден «За мужність» III ступеня – за особисту хоробрість і героїзм: як водій-санітар, він евакуював поранених з передових позицій, рятуючи життя побратимів під загрозою обстрілів.

– З радістю відвідую такі зустрічі ветеранів, бо це спілкування з побратимами, адже у кожного свої історії, свій досвід, – каже Олександр. – Тут я як риба у своїй воді, ми добре одне одного розуміємо. Нас привезли в палац культури, все було дуже зручно. Сам захід дуже душевний. Приємно, що мене відзначили на заході як наймолодшого ветерана. І концерт був чудовий. І дуже чуттєвою стала ідея з касками полеглих. Враження залишились дуже позитивні, вдячні компанії за увагу і пам’ять. Це дуже важливо для нас.

Владислав Шатров зустрів повномасштабну війну на строковій службі. Боронив землю на Херсонщині, Миколаївщині. Після демобілізації у 2024 році повернувся на комбінат, де наразі працює слюсарем з ремонту рухомого складу 5 розряду в УЗТ Центрального ГЗК.

– Був на заході з сім’єю, дитиною і дружиною, і нам дуже сподобалось. Багато побратимів, знайомих і незнайомих, – говорить ветеран. – Такі заходи і про пам’ять і про надію. Тому вони і сумні, і радісні водночас. Важко було згадувати полеглих, гадаю, кожному з нас. Особливо коли показують кадри перших днів війни. Але хай як важко, а треба пам’ятати, і треба згадувати, розповідати, переказувати, особливо молоді. Адже ветерани будуть повертатися, і вони мають повертатися в суспільство, де їх поважають, шанують, чекають і підтримують.