Гуртом країну мусимо захищати: всі 7-ро синів жительки Криворіжжя Любові Юхименко стали до зброї, - ФОТО

Нині багатьом з нас доводиться шукати рецепти подолання станів тривожності, зневіри, емоційної втоми, психічного виснаження. А термін ПТРС, про який раніше ми не чули, тепер став одним із найбільш поширених і зрозумілих. Адже події, які викликають такі стани, сьогодні теж - невід'ємна частина нашого життя. Коли не можемо впоратись самі, йдемо… хто куди:  хтось - з головою в роботу, хтось - допомагати волонтерам, хтось - до рідних, хтось - до друзів, хтось - до психологів. 

Для мене, ефективним чинником психологічного зцілення завжди були люди. Вони - джерело емоцій, здатних мобілізувати внутрішні ресурси не лише на подолання чогось, але й на процес творення. Той, хто потребував моєї допомоги, вчасно траплявся на шляху у моменти слабкості і вразливості. Як і ті, хто дарував натхнення посеред затяжного періоду переживань, невизначеності, невпевненості і власних силах.

Історія родини Любові Андріївни Юхименко з Криворіжжя  - це історія про українську силу  і гідність, історія про цінності, яка додає жаги до життя і розкриває його справжні сенси. 

Це повчальна історія про родину, яка виховала 11-х дітей - 7-х хлопців і 4-х дівчат. Це історія про стосунки, де діти до батьків звертаються на “Ви”. Це історія про мудру, сильну і активну жінку, яка любила читати своїм дітям твори Тараса Шевченка. Це історія про матір, всі сини якої нині захищають Україну від ворожої навали.

Моє знайомство з нею відбулось нещодавно. Я знала, що їду у гості до жінки, 7-ро синів якої воюють на фронті, але ще не розуміла, що її історія буде настільки корисною для мене. Я відчула це під час нашої бесіди і відчуваю це зараз, коли пишу ці рядки, прослухавши запис нашої розмови. Я знову посміхаюся почутому і знову дивуюся мудрості і силі цієї простої жінки.

Любов Андріївні сьогодні, 17 березня, виповнюється 63 роки. Вона народилася на Кіровоградщині, але вже змалку живе на Криворіжжі. Її мама переїхала сюди з Устинівського району, коли маленькій Любі був 1 рік і 2 місяці. Тут жінка вдруге вийшла заміж. Разом з чоловіком виховувала 5-х дітей, з яких Люба - єдина дівчинка. Ще у дитинстві від материної мами Люба дізналась про Голодомор 32 - 33 років минулого століття,  коли, щоб вижити, доводилось пекти маторженики з лободи та драти горобців. А ще про те, що у багатодітній родині її бабуні виховувалось двоє нерідних дітей - дівчаток, яких жінка врятувала від Голоду, хоча двох своїх врятувати не змогла. Згодом, коли вже сама буде матір’ю, Люба почує історію своїх свекрів, де в одній родині батько - голова колгоспу на Чернігівщині -  був репресований за те, що відкрив склади з зерном для односельців, які потерпали від Голоду, а в іншій родині матір вислали до Сибіру по закону “про 5 колосків”. 

Це було важке і повчальне знання про рідних людей, які у найскрутніші часи рятували інших. Водночас це було знання про те, як в нелюдських умовах і безправ'ї виживали завдяки працьовитості і людяності, зберігаючи гідність.  

На фото: Любов Андріївна та її старша дочка Олена у день нашої зустрічі

“Я завжди кажу так: “Багатодітна матір - це троє дітей, Мати-героїня - це п’ятеро. А ми - ненормальна сім’я”, - жартує Любов Андріївна, розповідаючи про свою родину.

Зі своїм першим чоловіком Любов Андріївна розлучилась після півтора року шлюбу. Тоді, маючи одного сина, вона вийшла заміж вдруге. В родині з'явилося ще 9-ро дітей, але їхній батько трагічно загинув на підприємстві. Під час нашої розмови про нього згадують як про працьовиту, вимогливу людину з “золотими руками”.  Та й сама жінка ніколи не сиділа без діла - працювала на агропідприємстві (завтоком, дояркою). Та ще й вдома спільно вели господарство (тримали корів, свиней, птицю), вирощували городину. 

Згодом вона зійшлися з кумом, який допомагав по господарству після смерті її чоловіка. В цьому шлюбі в родині з'явився найменшенький - Мишко.

Сьогодні всі діти Любові Андріївни - це дорослі самодостатні люди, всі вони одружені чи заміжні, мають професійну освіту, роботу. Майже у всіх вже є свої діти. З 2016 року до родини прийняли ще й похресника, батьки якого померли. Він теж - рідний.  На цей час родина багата ще й 20-ма онучатами, невдовзі очікують на 21-го нащадка, якого має народити дочка Любові Андріївни - Катерина. 

На фото: лише частина родини Любові Андріївни

У цій родині захищати жінок і країну - чоловіча справа. Тому у війську служать 7-ро синів Любові Андріївни, її чоловік, похресник і зять - чоловік старшої дочки Олени.

Під час зустрічі з Любов'ю Андріївною ми говорили про те, як чоловіки цієї родини стали до лав захисників, в яких умовах приймались ними рішення про службу, про роль матері у прийнятті та втіленні таких рішень.

-Любове Андріївно, розкажіть трохи про ваших дітей - хто старший, хто менший?

-Найстарший серед дітей - Євгеній. Йому у вересні буде 45 років. 

Найстарша дочка - Олена. 

Ще маю Леоніда, Костика, Світлану, Валентину, Сергія, Святослава, Катю, Владика.  

А наймолодший - Мишко. Йому жовтні буде 23, - розповідає Любов Андріївна.

-За яких обставин ваші сини стали до лав захисників? 

-Відразу після повномасштабного вторгнення, 26 лютого, один з моїх хлопців повернувся з Харкова, чоловік та ще один син приїхали з Маріуполя, де на той час працювали. У цей час Владик наш працював кранівником на АМКР. Він зателефонував і повідомив, що вже у військкоматі. І наші хлопці дружно сіли в “Жигулі”, відкрили ворота і… як нікого й не було вдома. 

До речі, разом з ними поїхав і Мишко. Пройшов комісію вже, як належить. Опісля ж якась жінка там запитала про вік, з якого він року. Він відповів, що 2002 року народження. “До мами!”, - почув у відповідь. Повернувся тоді додому обурений, буркотів: “Я що, за вашими коровами буду ходить? Всі хлопці йдуть, а я залишуся?”.

Потім подалися до війська Владик і Сергій, вони у мене - азовці. Владик зараз після важкої контузії оговтується, яку отримав під час боїв у Серебрянському лісництві. Сергій працював електриком, тож зараз займається РЕБами.

Костя пішов служити у квітні. Він служив водієм у 46-й штурмовій бригаді, довелося і на нулі бувати. Льоня також весною пішов, він перший з моїх хлопців отримав поранення, під Мар’їнкою.

Славко з родиною проживав у Полтаві. Його мобілізували там - дали повістку. Міг відмовитись, адже має проблеми зі здоров'ям (він не чує). Але не відмовився - пішов на фронт.

Найстарший, Євгеній, був у відрядженні у Кам'янець-Подільську, де його і мобілізували. Зараз у нього важке поранення - він має числені уламкові поранення, перебита рука, втратив одне око. Тож лікується і його служба у війську, вочевидь, припиниться. 

Мишко вдома був недовго: закінчив гірничий технікум, трохи попрацював. Одночасно розвозив хлопцям необхідні для служби речі. Бо ж, самі розумієте, на початку війни всього бракувало, хлопці у війську були голодні й холодні. І Мишко набирав повну машину речей і розвозив все - і своїм, і про інших не забували - хлопцям на блокпостах цигарки залишали, бувало й килим відвезли, щоб не на бетоні спали.

А потім, як казала моя мама: “Я за тебе до 21 року відповідаю”. Ось так і з Мишком - тільки но виповнився йому 21 рік, відразу підписав контракт. І зараз служить  оператором БпЛА.

На фото: Любов Андріївна з Михайлом, Катрусею та Валентиною

-Яким чином приймались хлопцями рішення про службу? Чи мав хтось вплив на них? Чи ви не намагалися завадити їхній службі?

-У нас не стояло питання  "йти, чи не йти". Хлопці самі приймали рішення, а ми їх одностайно підтримали. Не умовляла я не йти. У мене хлопці мають сильні характери. Вони лише мені обіцяли, що всі повернуться, бо ж вдома на них чекає багато роботи.

Хрещеник, Олексій, з Києва пішов. Але телефонував тоді трохи збентежений. Він вже мав досвід служби - служив в АТО у 2014 - 2015 роках. Попри це його збентежив характер цієї, великої, війни. Казав: “Мамо, боюся, що якщо піду, то можу не повернутися”. 

Я йому відповіла: “Синок, у тебе син росте, у тебе є за кого воювати”. 

-Для того, щоб дорослі чоловіки приймали такі рішення, вочевидь було відповідне виховання у дитячі роки? Як Ви виховували захисників?

-Ніби ніякого особливого виховання й не було. Просто такі діти. Щоправда у нас завжди був діалог з ними - діти завжди розповідали все нам, все обговорювалось в родині. Намагались справедливо виховувати: коли діти мої заслуговували, то “отримували на горіхи”, а бувало й таке, що до школи ходила, щоби за своїх дітей заступитися. Але все це було після аналізу ситуації.  У нас було спільне розпорядження коштами. З малого діти знали, які доходи в родині, на що можемо розраховувати, що потрібно в першу чергу, а що другорядне.

Завжди разом тягнули господарство - корови, качки, свині, кури, - все було. Город був 20 соток.  Але, як кажуть, в найми не ходили. От на поле вийти гуртом - 7 - 8 чоловік - разом стати до роботи, заробити копійку - це діло.

Ми взагалі гідність заохочували, не любили принижень. І сама не принижувалась. Я отримувала на дітей пенсію по втраті годувальника, але інших виплат - як багатодітна родина, субсидії не оформляла. Не хотіла і подавати заяву на звання “Матері-героїні”. До цього вже фактивно перед повномасштабним вторгненням вмовила мене Віра Леонтіївна - моя вчителька колишня і вчителька моїх дітей. Вона прийшла до нас, пояснювала, що книжка про жінок Криворіжжя готується до випуску. А там буде розділ “Матері-героїні”, тож, мовляв, треба оформити. Врешті я погодилась. Хоча й не розумію, якщо це держава ввела такий статус, то чому я маю просити про нього? 

Отож діти дивились на нас. А ми з батьком, де власним прикладом, де словом, а де й жорсткіше виховували. Так і виростили захисників.  Загалом у мене хлопці універсальні - все вміють. І господарство вести, і ремонт у хаті роблять, і готувати, і консервувати… А голубці як крутять! Всі здобули професії. Серед них - зварювальники - міжнародники, монтажники, будівельники… Всі працювали до служби у війську. А ще вони добрі, нікому ніколи не відмовлять у допомозі.

На фото: син Владислав з дружиною Анною

У розмову вступила Олена:

- Я хочу додати трохи. По-перше, у нас батько був з золотими руками, тож навчав хлопців. А по-друге, не було ж кому - хто ж зробить, якщо не ми? Щось тато зробить, щось мама, щось кожен з нас.

Любов Андріївна додає:

- Хлопці кажуть - у нас не мама, а… Я і підписана у них в телефонах як “Любов Андріївна”, а у Кості - “Прораб”.

Олена продовжує:

-Не дивлячись на те, що мама й тато завжди працювали, вони завжди були поруч - їхня присутність відчувалась постійно. На нас впливали їхні настанови. Ми росли згуртовано. У нас в родині не було такого, що це робота моя, а це - твоя. На мені, як на старшій дочці, були хатні обов'язки. Хлопці робили важчу роботу - по господарству. Вони розуміли, що дівчата слабші, тому важчу роботу брали на себе. Але й у хатній роботі мені допомагали. Тож коли прийшов час, вони розуміли, якщо дівчата йдуть служити до війська, то як хлопцям не йти?

Мій чоловік Андрій пішов служити після того, як у Маріуполі у драмтеатр прилетіло. Він працював у Маріуполі. Це було його рідне місто, він там бував по 20 днів, а вдома по 10. Тож після прильоту у драмтеатр наступного дня був у військкоматі, попри те, що вже був знятий з військового обліку. 

І брати також у Маріуполі працювали. Портовий елеватор у Маріуполі будували.  Коли побачили, що з ним зробили, хлопці не витримали. Якщо до цього вони були монтажниками, зварювальниками, то з початком повномасштабного вторгнення стали воїнами.

На фото: Олена з чоловіком Андрієм

Все, чому нас навчали у родині, ми у свої сім'ї принесли. Мені було 33 роки, коли перенесла два мікроінсульти. На той час моєму старшому синові було 14 років, а меншому 9. Вдома у нас було дві корови. Два тижні я була у лікарні, а чоловік у цей час у відрядженні. Діти самі вправлялися зранку і йшли до школи. Вони залишилися самі, але чітко знали, що мають робити. Знають, що треба привезти сіно від бабусі. Я не кажу, що треба почистити у свиней, вони самі знають, коли це мають робити. Богдан знає, що має встати вранці і разом зі мною йти поратися по господарству. У нас не було так в родині, що мама йде працювати, а діти будуть лежати і дивитись: якщо бачать, що я взяла сапу і пішла на город, то вони теж візьмуть сапи і підуть зі мною. 

На фото: сини Сергій і Михайло та онучата Любові Андріївни

- А чи був час на дозвілля, захоплення у ваших дітей, Любове Андріївно?

- Пригадую, коли отримувала зарплату, купувала 3-4 кг цукерок різних, принесу додому, висиплю їх на диван, а діти, як мишенята їх перебирають, вибирають собі цукерки до смаку.  Коли світло виключали у нас, запалювали свічку і я читала їм. Любила читати. Діти любили слухати поеми Шевченка - його “Катерину” ми мало не до дірок зачитали. Бувало так, що й світло вже включать, а вони сидять тихенько і слухають…

Загалом намагалася, щоб діти на виду були, тож закликала, щоб друзів додому запрошували. У нас був чи не у найперших японський телевізор, магнітофон, приставка і... повна хата дітей.

Коли постаршали хлопці, то все щось майстрували - мотоцикли, гайки, машини… У них і зараз у кожного автомобіль. Як з’їдуться всі до мене - так цілий автопарк тут розміщується.

-Любове Андріївно, трохи про дочок розкажіть, будь-ласка.

-Олена живе в Пічугіно (село на Криворіжжі - ред.). Працює продавчинею. Але любить і вміє шити. А ще вірші пише часом. Світлана у декретній відпустці зараз - 4-ту дитину народила. Валентина - вихователька у дитсадку. Катерина за фахом кухар і швачка, але працює зараз менеджером у Pizza day. Вони з чоловіком зараз очікують на першу дитину, а я - на 21 онука.

На фото: доньки - Валентина, Світлана, Олена і Катерина

-Поділіться своїми міркуваннями про мобілізацію: ваші хлопці всі служать. Але бачимо усього зараз - дехто уникає служби, є випадки перешкоджання роботі співробітників ТЦК. Як ви сприймаєте таке сьогодення?

- Я вважаю, що чоловіки мають захищати Батьківщину, а не стояти під магазином та “за комір заливати”.  В тому числі й ті, хто виїхав за кордон, мають повернутися і стати до зброї. У 1941 році діти за станками стояли. Моя мама, 1930 року народження, на початку війни вже окопи копала. Щоправда, вважаю, що відбір і підготовка певні мають бути. Бо коли людина не хоче і не вміє, нічого путнього з такої служби не вийде.

На фото: Владик і Сергій

-А як ви долаєте стреси? В чому знаходите розраду у такий важкий час? Можливо маєте якісь поради для земляків?

- Ви знаєте, коли завантажений роботою по самі вуха, що ніколи і вгору глянути, то вже й розради ніякої більше не треба (посміхається - ред.). А щодо порад, то вважаю, що нам зараз усім дуже потрібна згуртованість і треба залишатися людьми у будь-яких обставинах.

Ми ще довго спілкувалися з Любов'ю Андріївною та Оленою. Олена прочитала один зі своїх віршів, який присвятила коханому чоловікові. 

Я поцікавилась, чи не почувається Любов Андріївна самотньою зараз, коли всі діти мають свої родини, мешкають окремо, чоловік і сини служать? Вона відповіла, що ніколи не буває самотньою. Щоразу до неї приїздить хтось з дітей. Або ж сама вона на телефоні зі своїми синами та доньками. 

На фото: чоловік Сергій

Вже згодом, спілкуючись зі старостою села Ігорем Вовченком, я дізналась про те, що родина Любові Андріївни завжди була активною у житті громади. Сама Любов Андріївна тривалий час була у батьківському комітеті школи.

На фото: Любов Андріївна та Олена зі старостою села - Ігорем Вовченком

Вона ніколи не боялась відповідальності і ніколи не скаржилась на фінансовий стан родини.

“У цій сім'ї - культ матері. Всі діти до матері звертаються на “Ви” і всі йдуть до неї за порадою. Всі діти отримали професійну освіту, працюють, виховують вже власних дітей. А сини - всі як один - стали на захист країни. Цю родину в селі шанують і поважають”, - зазначив староста.

На фото: онук Назарчик - син Влада

На фото: Любов Андріївна, діти та онуки

Стежте за новинами в Telegram. 

Підписуйтесь на нашу сторінку в Facebook. 

Читайте нас на Google News