“Якщо я не можу взяти зброю і йти боронити свою державу, то робитиму те, що можу”: як мешканка Донеччини у Кривому Розі навчає української мови усіх охочих, - ФОТО, ВІДЕО

Мешканка Донеччини Лідія Сидоренко вже майже два роки проживає у Кривому Розі. Покинути рідну домівку вона змушена була через повномасштабне вторгнення Російської Федерації на територію України та регулярні обстріли ворожої армії. Пані Лідія відчувала потребу бути корисною в цей складний для країни час, тому одразу пішла в місцеву школу плести маскувальні сітки та “кікімори” для наших захисників. З часом, їй запропонували допомагати усім охочим вивчати українську мову і вона започаткувала розмовний клуб “Живе слово”. Саме тут люди з різних куточків України тепер можуть вдосконалювати рідну мову. Учасниці цього розмовного клубу доводять власним прикладом, що ніколи не пізно вчитись, тим паче вивчати рідну мову.

Про вимушений переїзд до Кривого Рогу, про привітність криворіжців, про волонтерство, розмовний клуб та важливість знання рідної мови пані Лідія розповіла після чергового заняття зі своєю групою у “Живому слові”.

“Я з дитинства хотіла бути вчителькою української мови”

Лідія Сидоренко до повномасштабного вторгнення проживала у місті Мирноград Донецької області, де протягом 30 років викладала у місцевій школі українську мову та літературу. Хоч місто і було російськомовним, але все ж в ньому були люди, які приїжджали з найближчих сіл і продовжували говорити рідною українською мовою, зберігаючи її та передаючи з покоління в покоління.

“Тому я хочу сказати їм величезне “Дякую!” за те, що вони зберігали все це”, - зазначила пані Лідія.

65-річна жінка була завжди україномовною і жила в україномовній родині:

“В мене батьки самі з Дніпропетровської області і я жила там з бабусею, з дідусем, з мамою і татом. Я весь час чула українську мову. Закінчила українську школу в Краматорську. Потім я жила в Білій Церкві, а це україномовний регіон. Уже в дорослому віці, коли я вчилася в Українському католицькому університеті, там взагалі всі навколо україномовні були, так що мені все це було близьке і рідне і я не відчувала ніколи ніякого дискомфорту”.

Лідія Сидоренко на заняттях розмовного клубу

Лідія Сидоренко згадує, що з дитинства хотіла бути вчителем української мови та літератури, бо обожнювала свою вчительку з цих предметів. Коли прийшов час обирати професію, пані Лідія вирішила обрати українську мову та літературу, тим паче в той час (1986-1988 рр.) не вистачало викладачів.

“Коли закінчувала університет, професор Степан Васильович Мишанич приїхав на терени Донбасу підіймати українську мову. Він пропонував мені роботу в театрі після закінчення, але ж я жила у Мирнограді й не хотіла нікуди їхати, мені там подобалося”.

Таким чином, вчителька продовжувала викладати свої улюблені предмети дітям в місцевій школі. Вона пам’ятає, як в 1995 році в Україні школи стали україномовними.

“Дітям спочатку було важко, бо всі предмети почали викладатися українською мовою, а потім все пішло на лад. Діти були навіть вдячні, бо коли вони йшли вступати до ВНЗ або технікумів, їм стало значно легше розуміти терміни. Тобто, перехід на українську мову допоміг їм надалі - їм стало легше слухати лекції в університетах, а на роботі стало значно легше працювати з документами”

За словами Лідії Сидоренко, її випускники завжди дякували за отримані знання - в соцмережах і при зустрічі.

“Я навіть не думала, що буду виїжджати”

Рідне місто, з яким у пані Лідії пов’язано стільки приємних спогадів, вона з родиною змушена була покинути через повномасштабне вторгнення РФ в Україну. Пані Лідія зазначає, що Мирноград знаходиться поруч з Авдіївкою. Жінка постійно читає новини про рідне місто, переглядає пости в соцмережах, спілкується з друзями, колишніми колегами, щоб знати про те, що коїться в Мирнограді. Вона знає, що її будинок ніби цілий, але по місту дуже багато зруйнованих об’єктів.

“Взагалі, я навіть думки не мала, щоб я десь могла виїхати. Я чомусь думала, що це ненадовго, що це, можливо, на пару тижнів. Так я думала і коли син прийшов до мене 7 квітня о 5:30 ранку і сказав, що в мене є пів години зібратися. Я так і речі брала - дні на 3-5”

За словами жінки, вони не мали чіткого плану куди їхати.

“Ми їхали зранку і до самого вечора. Як вже сутеніло, син сказав: Далі не поїдемо, винаймемо квартиру подобово і потім будемо вирішувати що робити далі. Зупинилися на три дні, а потім, мабуть, доля так склалася, що ми вже нікуди далі не поїхали й залишилися тут”.

Волонтерство від “кікімор” до “Живого слова”

Пані Лідія у Кривому Розі почала ходити до місцевої школи плести маскувальні сітки та “кікімори” для наших захисників.

“Я не сиділа на місці, бо важко було поза домом і, взагалі, такий стан він сам по собі пригнічує. Оце слово “війна” воно мене просто розбило це слово”.

Жінка дізналась завдяки Фейсбуку про україномовний гурток “Теревені” в КгЦ “Шелтер+” і їй дуже захотілось піти туди, адже все це для неї дуже близьке. Пані Лідія почала ходити на цей гурток, а потім дізналась про “Школу змінотворців” в “Шелтері”. У липні 2022 року жінка закінчила “Школу змінотворців” і отримала сертифікат.

“Я відчула, що якщо я не можу взяти зброю і йти боронити свою державу, то я можу тут це робити тим, чим я можу”.

Після цього жінці запропонували вести власний україномовний гурток і вона погодилась.

Учасники розмовного клубу “Живе слово” під час заняття

“Я пам'ятаю своє перше заняття, це було якраз на Івана Купала, ми з дівчатами розбирали українські звичаї, обряди. Їм це все сподобалося і так утворився розмовний клуб “Живе слово”.

В ньому не тільки вчать і удосконалюють українську мову, а ще вивчають традиції, вивчають українську літературу, все, що торкається України - мову, звичаї, обряди.

“Ми не тільки вчимо як правильно говорити чи правильно писати. Ми не тільки розбираємо біографії та творчість письменників, ми ще й вчимо як правильно зварити український борщ або якісь інші українські страви, ми знайомилися з вишиванками й вишивками з різних регіонів. Все це у нас є, ми періодично до цього повертаємось”.

Гурток відвідує понад 20 людей. Коли розмовний клуб тільки з’явився в липні 2022 року, в ньому були люди різного віку, навіть студентки були, а потім його почали відвідувати переважно жінки старшого віку. Серед учениць пані Лідії більшість - криворіжці, але приблизно 7-8 людей з-поміж ВПО.

“Дехто прийшов вдосконалювати свою рідну мову, адже вони знали українську мову, але спілкувались суржиком, а дехто взагалі не розмовляв ніколи в житті українською мовою, але вони дуже хотіли цього і в них все вийшло. Я дуже задоволена ними я дуже вдячна їм, що вони є в моєму житті, що я можу їм чимось допомогти”.

Заняття в клубі “Живе слово”

Лідія Сироденко зазначає, що жінки, які ходять до неї на заняття, вже значно краще розмовляють українською.

“Пані Лідія сьогодні читала свої вірші. Вона ніколи не писала вірші, почала писати тільки коли стала ходити в клуб “Живе слово”. Є в нас пані Надія з Авдіївки. Коли вона вперше сюди прийшла, сиділа і мовчала. Потім навіть говорила мені, щоб я не просила її читати чи якісь свої думки висловлювати, бо вона не розуміла української мови. І от проходить десь місяці зо три і я бачу в неї величезний прогрес. Завжди все виходить, коли людина дуже хоче цього. Вона навіть на нашому святі влітку читала вірш. Говорила мені, що дуже боїться, але цілий тиждень ходила до мене і ми виточували вимову і як триматися на сцені. І в неї все вийшло”.

Зараз у клубі розбираю творчість Григорія Сковороди. Це було бажання самих учасниць клубу.

“Коли вони мені сказали, що хочуть знайомитися з творчістю Григорія Сковороди, я чогось боялася, бо у нього філософський погляд у всіх творах і не всі розуміють філософію. Я стояла і думала: Дівчата, ви, мабуть, дарма взяли творчість цього письменника. Потім, коли ми почали розглядати його поезії, я зрозуміла, що помилялась. Вони молодці, вони все це розуміють, вони все це намагаються дізнатися, докопатися до істини. Чесно сказати, вони мене вразили своїм оцим бажанням, натхненням і своєю працею. Я думала буде важче”.

За словами викладачки, немає різниці, кого вчити - дитину чи дорослу людину.

“Всі ми родом з дитинства і все залежить від самої людини, від її бажання дізнатися, наскільки вона хоче щось нове пізнати”

Учасниці клубу “Живе слово” виконують практичне завдання

Пані Лідія зазначила, що вчитися ніколи не пізно.

“Особливо в нашому віці, коли нам за 60 і коли мозок починає старіти. І дівчата мені говорили: як гарно, що ви нам пропонували писати вірші. Я їм розповідала як це робиться і їм сподобалось. Вони мені кажуть, що у них навіть почалася покращуватися пам'ять. У будь-якому віці треба розвивати й тренувати свою пам'ять і недарма ж у школі заставляють вчити дітей напам'ять вірші, хоча вони цього не хочуть”.

Учасниці клубу “Живе слово” під час заняття

Лідія Сидоренко робить дуже важливу роботу, допомагаючи криворіжцям та переселенцям з інших міст вдосконалювати українську мову. Завдяки розмовному клубу їй самій значно легше переживати усі ті події, які відбуваються навколо. Тому, усім людям, які, так само як і вона, змушені були через війну покинути свої домівки й переїхати в інші міста, вона радить шукати однодумців і спілкуватись з ними.

“Я думаю, що було б дуже важко сидіти вдома в чотирьох стінах. Треба йти в люди, треба знаходити людей за своїми, скажімо, спільними заняттями, захопленнями. Треба ділитися навіть в такому віці своїм досвідом, можливо, комусь це допоможе”.

Виконання практичного завдання у розмовному клубі

"Вивчити мову - це те, що я можу зробити"

Серед учасниць розмовного клубу “Живе слово” усі відзначають важливість подібних занять і з задоволенням на них ходять. 72-річна пані Тетяна з Кривого Рогу поділилась своєю мотивацією піти на курси з української мови:

“Вирішила ходити на курси з української мови з четвертого дня війни. Я пішла в Благодійний фонд “Сундучок”, де ми різали тканину на сітки, потім я ходила на в'язання маскувальних сіток п'ять місяців і там було багато переселенців. Звичайно, це важко було з ними спілкуватися, але, як каже моя дочка, я, напевно, стала патріоткою”.

Пані Тетяна на занятті у розмовному клубі

Пані Тетяна вважає, що зараз дуже важливо вивчати українську мову:

“Це зараз дуже необхідно. Це те, що ми можемо зробити для перемоги. На фронт ми не можемо піти, лікувати теж не можемо. Ну а хоча б пропагувати українську мову у нашому житті серед населення, я вважаю, це святе”.

Учасниці розмовного клубу під час заняття

"Відмовилась від російськомовного контенту і слухаю українське"

75-річна пані Валентина переїхала до Кривого Рогу з Нової Каховки.

“Вирішила записатися на курси, тому що хочу більш досконально вивчити українську мову. Я зрозуміла, що вона зараз дуже актуальна і що наша українська мова, дійсно, одна з найкращих - мелодійна, співуча. Я горда за цю мову, я горда, що я українка і хочу досконало розмовляти цією мовою”.

Пані Валентина раніше говорила суржиком, з великою кількістю російських слів.

“Я вирішила більше вивчити українську мову, це мені потрібно. В процесі спілкування це мені дуже допомагає”.

За словами жінки, вона повністю відмовилась від російськомовного контенту і слухає виключно українською.

“Я останнім часом слухаю українські народні пісні, мені дуже подобається, душевні такі пісні. Російської музики я не слухаю, відмовилася вже повністю - ні серіали, ні фільми, ні пісні, нічого не дивлюсь і не слухаю російською мовою, тому що на даний час українська мова дуже актуальна, в період війни особливо”.

Практичні заняття у клубі ”Живе слово”

“Шукайте людей для спілкування і вдосконалення української”

69-річна пані Любов з Кривого Рогу зазначила, що дуже любить українську мову, тому як тільки почула про курси в КгЦ “Шелтер+”, одразу записалась.

“Я побула тут кілька занять і мені дуже сподобалось”.

Пані Любов раніше говорила суржиком, тому зараз дивиться виключно україномовні фільми та серіали. Навіть улюблений серіал про Еркюля Пуаро передивляється в українській озвучці.

“Я люблю дивитися фільми українською мовою. Передивилася фільм “Кіборги”, мені там головний герой дуже сподобався. І всі інші фільми українські мені подобаються - про українських наших поліцейських, і комедійні фільми, і детективні.

Для тих, хто планує переходити на рідну мову, пані Любов радить шукати таких людей, як в “Шелтері”, де всі прагнуть говорити українською. Жінка зазначає, що тільки через людей і за допомогою людей можна удосконалити свою українську.

Лідія Сидоренко - волонтерка, викладачка у розмовному клубі “Живе слово”

Учасниці розмовного клубу "Живе слово"

Журналістка - Тетяна Якушевська

Редакторка - Світлана Романенко