“Не треба опускати руки”: історія мешканця Соледару, який знайшов у Кривому Розі своє “місце сили”, - ФОТО

Мешканець Соледару Володимир Жаркий вже два роки живе разом з родиною у Кривому Розі. За цей час він інтегрувався в місцеву громаду і навіть дав кілька порад для ВПО, як можна знайти для себе спільноту та бути корисним для своєї країни.

Вперше журналісти 0564.ua зустрілись з Володимиром у травні 2022 року, коли він разом з дружиною проходили навчання у “Школі змінотворців”. Натхненне тренінгом, подружжя прагнуло змін у суспільстві та готове було до цього долучатись.

Через майже два роки, ми побачили, як Володимир з родиною стали частиною волонтерської спільноти міста та продовжують розбудовувати громадянське суспільство.

"Для мене головне було 24 лютого зібрати всю родину до купи"

Володимир Жаркий - переселенець з міста Соледар. Початок великої війни він зустрів на роботі:

“Я йшов з нічної зміни, з шахти, і почув вибухи по всьому горизонту - від Попасної і, грубо кажучи, закінчуючи Світлодарськом, Дебальцеве, тобто весь горизонт “гудів”.

Чоловік зазначає, що почуття на той момент були дуже-дуже різні, адже його діти були за сотні кілометрів від нього.

“Донька була в той момент в Харкові, а малий був в Сумах у своєму спортивному навчальному закладі і мені треба було зібрати сім'ю до купи. Тому я поїхав на наступний день за донькою в Харків, тому що об'їзна була вже закрита. Мої друзі, чиї діти також навчалися в тому ж навчальному закладі, що і мій син, поїхали в Суми через центр України, через Дніпро. Дякуючи Богові, все пройшло добре. А виїжджаючи вже з Харкова ми потрапили під постріл на московському проспекті, але також все гаразд. Доньку евакуювали разом з її подругою-студенткою”.

Коли вже вся сім’я зібралась разом в Соледарі, Володимир почав ремонтувати мікроавтобус, щоб вивезти всіх в більш безпечну частину України.

“Все нормально, вивіз - і тещу, і батьків, і тварин своїх. Я виїхав з Соледару коли вже м****лі знищили Лисичанський НПЗ і був у нас гриб з полум'я, з вогню та диму на все небо. Це був кінець березня. Я виїхав 1 квітня, тому що вже знав, що буде не гаразд”.

Чоловік згадує, що дорога до Кривого Рогу зайняла 17 годин, хоча зазвичай він діставався за 7-9 годин.

“Було більше 20 блокпостів від Бахмута до Дніпра і до Кривого Рогу. Ну все нормально, приїхали”.

Володимир не просто так обрав Кривий Ріг, він прожив тут багато років і це місто - мала Батьківщина його мами.

“Тут у мене купа сестер, братів, дядько, тіток, це моє друге рідне місто в Україні після Донбасу, після Соледару. Тут в мене сестра рідна жила перед тим як поїхала до Ізраїля. Я зараз в її квартирі живу. Батьки живуть в дідовій хаті. Ну якось так”.

“Спочатку привів до ладу дідову хату, а потім почав заглиблюватися в життя Кривого Рогу”

Перший тиждень у Кривому Розі Володимир Жаркий разом з батьком приводив дідову хату до ладу - пічку лагодив, розв'язував побутові питання.

“І от тиждень я працював в будинку з батьком, а потім вже почав трошки заглиблюватися в життя міста”.

Коли Володимир разом з мамою та тещею поїхав оформлювати документи переселенця, там він допоміг одній дівчині - підвіз її й вона розповіла, що є таке місце, де допомогу дають. Мова йшла про Культурно-громадський центр “Шелтер+”.

“Отримали декілька пакетів гуманітарки і я заповнив анкету, що хочу навчатися волонтерству і допомагати людям. З кінця квітня - початку травня я в родині “Шелтер+” майже кожен день”.

“Коли займаєшся корисним ділом, то думки про зруйнований дім на задній план відходять”

Володимир згадує, що спочатку в ”Шелтері” він робив все, що треба було - розвантажував вантажівки, був водієм, возив на бусі зі складу гуманітарку і людям видавав, а потім допомагав на футбольному полі ХФК “Пенуелу”, коли заливали там бетон для основи під мініполе. І це все на волонтерських засадах.

“Я вважав, що якщо мені допомогли, то і я повинен допомогти. В мене були ж гроші, ви ж розумієте, що я не від бідності їхав, а від війни. І поки були в мене гроші, я міг допомагати людям, їздити кожен день по 15 км в одну сторону, і таке інше. І коли ти займаєшся якимось ділом, а якщо це діло ще і корисне, і приємне, то думки про зруйнований дім якось на задній план відходять. Треба допомагати людям”.

Попри зайнятість у волонтерській сфері, у Володимира інколи виникали все ж сумні думки.

“Коли слідкували за новинами, що в Соледарі відбувається. Це не всім подобається, але я скажу. У мене почуття тільки ненависть. Я хочу, поклавши руку на серце, сказати, що хочу, щоб всі м****лі по**хли від Владивостока до Кенігсберга, абсолютно всі. Тому що отак як вони зробили і, кажучи, що вони брати, і одна кров, одна віра, так люди не роблять. І сум був трошки, нема вже суму, а лише ненависть буде в мене і до м*****ів, і до зрадників наших, я думаю, що довго, не один десяток років ненависть. Хочу, щоб Російська Федерація була знищена і ніколи не робила людям такого, що зробила нам і сто років тому і зараз що робить”.

В липні 2022 року Володимир став допомагати з видачею гуманітарки.

“В день було 500-600 людей в середньому і я всіх тут на порозі зустрічав. Я хотів також людям підказати якісь активності, які “Шелтер” проводив для переселенців як для дорослих людей 60 +, так і для дітей для малих. І так потрошки павутина розрослась хто знає про Шелтер. Також багато людей потім прийшли до Романа Морозова на “Школу змінотворців” з наших бенефіціарів. Тобто вони також нам допомагали, стали волонтерами й хтось на кухні допомагав, хтось ремонт допомагав робити, тобто “сарафанне радіо” спрацювало”.

Володимир Жаркий вважає, що важливо долучати переселенців до різних культурних та громадянських активностей.

“Знаєте, коли людина втрачає свій дім і своє поле спілкування, людині потрібно знайти свою спільну, яка хоч якимось одним аспектом буде пов'язана з ним. І ось, розмовляючи з людьми, я у багатьох бачив любов до України, і хотів просто їх в цю нашу бульбашку перенести, яка патріотична, волонтерська. Тому я це все робив, щоб просто люди потрапили у своє середовище”.

Потрапивши на якісь активності в “Шелтер”, люди ділились з Володимиром своїми враженнями й казали, що це їм дійсно було потрібно. Крім наборів з гуманітарною допомогою, люди отримували змогу долучитись до спортивних та культурних активностей і почати займатись тим, що їм до душі. Крім того, важливо було відвідувати тренінги, майстер-класи чи концерти, щоб інтегруватись у суспільство, завести нові знайомства, знайти нове хобі.

“В “Пласті” ми вчимо дітей бути відповідальними й любити Україну”

Крім того, що Володимир працює в Центрі підтримки ВПО “24”, він також на волонтерських засадах займається з дітьми в “Пласті”.

“Я пару разів з'їздив з Романом Морозовим і його гуртком “Медоїди” на заходи та змагання і мені ця тема дуже зайшла. Там дітей навчають жити в злагоді з природою, дуже там потужний гурток виживання, і там іде саморозвиток для дитини. Тобто, ми їх направляємо до любові до Бога, до України, вчимо бути корисною відповідальною людиною, котра в майбутньому вже буде лідером думок. Це вже будуть наші лідери в майбутньому. Ви ж знаєте, що з “Пласту” вийшло багато лідерів думок і Бандера, і Шухевич, прямо потужні такі були постаті в історії нашої країни.

Володимир зазначає, що сам він не відвідував в дитинстві та підлітковому віці подібних організацій. Щоб навчати дітей в “Пласті”, чоловік додатково їздив на тренінги й отримав знання, щоб передавати їх “пластунам” віком 7-12 років.

“Щоб працювати з дітьми іншого віку, треба буде пройти інший вишкіл. А я пройшов і прям захотів працювати з дітьми з самого малого віку - з 7 до 12 років”

Зараз у Володимира займається п’ятеро дітей, адже один хлопчик поїхав до Італії.

“Серед мого рою “Росомахи” троє ВПО та двоє криворіжців”.

На заняття подібною волонтерською діяльністю у Володимира йде близько двох годин на сходини, але ще треба підготувати програму, щоб дітям було цікаво, а це треба кілька вечорів посидіти, подумати.

“Крім того, минулої в суботи я був на змаганнях зі старшими пластунами з юнаками й ми прийшли 20 км. Так що коли як буває”.

Володимир Жаркий зазначив, що відвідування “Пласту” дуже важливе, тому звернувся до батьків дітей та підлітків:

“Шановні, ви ж всі розумієте, що світ змінився і як до війни він вже не буде ніколи. І щоб бути до нього більш підготовленим, треба любити Україну; вірити й любити Бога, тому що ми тільки можемо з Божою допомогою перемогти цю навалу орків. Розумієте, їх дуже багато і вони прямо потужні й тому я вас закликаю, прошу відводити дітей своїх якщо не в “Пласт”, то на якісь інші спортивні, творчі гуртки, щоб люди були готові до всього цього і кожен із них повинен приносити користь своїй Батьківщині в тому ділі, яке йому до вподоби - хтось буде великим художником, хтось буде великим розвідником чи політичним діячем. Власне, “Пласт” гуртує нас навколо ідеї любити Україну і Бога, але ще “Пласт” виховує культурних, порядних і відповідальних людей. Так що ласкаво просимо до “Станиці Кривий Ріг”, до нас, пластунів. У нас є декілька осередків і один із них - це “Шелтер+”.

Записатись у “Пласт” можуть усі охочі віком від 7 до 18 років.

“Чекаємо вас в національній скаутській організації “Пласт”, яка вже понад 100 років виховує дуже потужних наших військових і лідерів думок”.

“Кривий Ріг - це те саме, що Донбас, тільки на 500 км західніше”

Володимир зазначає, що особисто для нього було не важко інтегруватися у криворізьке суспільство, адже він багато років провів у Кривому Розі й вважає його своїм рідним містом.

“Навіть коли вже на Донбасі жив, я сюди міг приїжджати рази 2-3 на рік. Ви ж розумієте, що Кривий Ріг - це те саме, що Донбас, тільки на 500 км західніше. Тут все те саме - шахти, кар'єри, заводи, все однаково. Дружина моя також вже декілька років зі мною сюди їздила, потім відразу зі мною потрапила у “Школу змінотворців”, з’явилось багато нових знайомих, нова спільнота, нові люди, приємні, добрі. Я думаю, їй було трохи складніше, але не критично”

14-річний син Володимира Назарій довгий час ходив у Кривому Розі у християнський футбольний клуб “Пенуел”, а коли його футбольну школу “Барса” знову запустили, він повернувся на навчання в Суми.

“Але зараз він у Кривому Розі, тому що після прильотів у Сумах їм канікули змістили”.

Донька Володимира Аліса закінчила зараз третій курс Харківського фармакологічного університету, але живе в Черкаській області й вчиться дистанційно.

“Планував повертатись, але вже нема куди повертатись”

У Соледарі залишилось все майно Володимира та його родини, крім двох машин, які встигли евакуювати.

“Батькова машина згоріла, згоріла і квартира батьків. Згоріли квартира доньки, тещі та наша з дружиною. Згорів ще дім, який ми використовували як дачу, але там також можна було жити. Міна прилетіла і він згорів найпершим. Ну гаражі, звісно, теж, все згоріло”

Чоловік зазначає, що в Соледарі вже немає цілих будинків, місто знищене.

“Коли я виїжджав, теща не хотіла їхати, я її попросив, кажу: поїхали, мамо, на два тижні в Кривий Ріг, переждемо і повернемось. І от другий тиждень вже другий рік буде через тиждень як я безхатько. Я планував, звісно, повертатись, то моя Батьківщина, але нема куди повертатися.

Дивіться, після перемоги… я так далеко плани не будую. На Донбас повертатись не буду. Я не зможу ходити по вулицях міста, де я знаю, де десятки, сотні хлопців наших загинули. Ну як там можна ходити? Скоріш за все, я не повернуся, але зроблю все можливе, щоб орки пішли з Донбасу і я зроблю все можливе, щоб відбудувати Донбас, Херсонщину. Прям все буду робити, що в моїх силах, але не факт, що я повернуся жити на Донбас”.

“Я знайшов своє місце сили”

Крім роботи в “Центрі підтримки ВПО “24” та волонтерства у скаутській організації, Володимир Жаркий також допомагає Благодійному фонду “Маскувальний батальйон “Рій”, в якому волонтерять його дружина із тещею.

“Вони плетуть кікімори військовим, нашоломники, назброярники, пончо. Моя задача полягає в тому, щоби доставити це додому і відправити на пошту. Але я ще собі одну задачу вирішив взяти - шукаю мішки, які ми розпускаємо, красимо і це теж допомагає нашому війську”.

Весь вільний час, який міг бути у Володимира, він присвятив волонтерській справі й допомагає всебічно розвивати дітей та підтримувати наше військо. Наразі у чоловіка і так насичене життя, в якому багато цікавих та активних громадян, тому він дуже задоволений тим, як воно склалось у Кривому Розі.

“Я знайшов своє місце сили. Я колись казав Роману Морозову, що в “Шелтері” сходяться багато енергетичних якихось ліній і тут мені комфортно. Тому нічого іншого я не шукав і, думаю, шукати не буду”.

“Я вас прошу: підіймайтесь і робіть корисні справи!”

Володимир Жаркий зазначає, що хоча йому і було легко інтегруватись у криворізьке суспільство, але не усім ВПО це так само легко.

“Як би ми не хотіли, усі 100% переселенців не будуть інтегровані у свої нові громади. Чому? Тому що тільки, і це я кажу зараз прямо ідеальні цифри, 25% хочуть щось змінювати, інші 75 - це, я б сказав, медузи, яким не хочеться нічого. Ну вони втратили все, і думають: ну чого я буду щось робити? Мені всі винні. Але хто хоче справжніх змін і радикально корисних, ті повинні не опускати руки, а йти й робити щось корисне, шукати свою спільноту, шукати своє діло, яке тобі буде до вподоби і яке принесе користь Батьківщині й тобі, як частині України. Тому, я вас всіх прошу, не опускайте руки! Вам ніхто нічого не винен - ні влада, ні волонтери, ні журналісти, ні армія, яка потім прийде і порядок наведе у вас в Слов'янську або в Херсоні, або в Мелітополі. Ні. Якби всі люди піднялися і зробили щось корисне, хоча б один раз на тиждень, країна була б наша набагато краще, ніж вчора. Тому я вас прошу: підіймайтесь і робіть корисні добрі та гарні справи!”

Володимир зазначає, що за ці два роки він помітив, що став значно злішим. Чоловік додає, що він завжди був відповідальним і цікавився розбудовою громадянського суспільства, волонтерством, але зараз став ставитись до цього більш серйозно. Тому, коли є змога долучитись до корисних справ, Володимир це робить.

“Ми нещодавно з моєю подругою Наталією Тищук, яка зараз в Хмельницькому, потужна дуже волонтерка із Соледара, вона волонтерила і в “Ізоляції”, якщо ви знаєте таку культурну платформу, то ми з нею ініціювали дуже великий збір на 100 000 грн для допомоги хлопцям з восьмого полку ССО, ну це спецвійська, щоб ви розуміли. І ми його закрили за 11 днів. Вже все екіпірування поїхало до хлопців на схід, не буду казати куди точно, але точно на схід. І це дуже потужно було. Найменший донат, який нам люди прислали, був 40 копійок, а найбільший - 20 000 грн. Отак от ми допомогли нашим хлопцям”.

Володимир зазначив, що важливий кожен з цих донатів, незалежно від розміру.

“Тому, я хочу вам сказати, що маленьких донатів не буває і я вас закликаю і прошу, навіть не так, я вас благаю: допомагайте війську! Тому що військо - це єдиний бар'єр між нами й тою пітьмою та орками, яка іде зі сходу. Ну я просто з ними стикнувся, я втратив все і я розумію, що від них нічого гарного очікувати не можна. Це орки й вони повинні бути знищені! Тому допомагайте війську! Слава Україні! З нами Бог і правда!”

Журналістка - Тетяна Якушевська

Редакторка - Світлана Романенко