• Головна
  • “На бойовий виїзд біжиш перший, щоби бути поруч зі своїм побратимом”, - директор школи, котрий пішов на війну, - ФОТО
12:30, 25 березня 2023 р.

“На бойовий виїзд біжиш перший, щоби бути поруч зі своїм побратимом”, - директор школи, котрий пішов на війну, - ФОТО

“На бойовий виїзд біжиш перший, щоби бути поруч зі своїм побратимом”, - директор школи, котрий пішов на війну, - ФОТО

Володимир Алєксєєв на початок широкомасштабного вторгнення російської армії в Україну працював директором школи у Гнідинцях Чернігівської області. Був учасником освітніх проєктів "Освіторія", "Всеосвіта", «Право на освіту», переймався  реформами і розвитком освітньої сфери, був автором інноваційних методичних розробок, вебінарів. Та його життя змінив ранок 24 лютого 2022 року. Тепер цей 32 - річний чоловік – оператор взводу протитанкових керованих ракет - несе службу у окремому стрілецькому  батальйоні Збройних сил України і має позивний «Дєрік» (від директор).

Про те, як потрапив на військову службу, що стало найскладнішим у бойових умовах, чому навчився, від чого залежить успішність військового підрозділу, та про інше Володимир розповів нашому кореспондентові.

- Володимире, як ти жив до початку широкомасштабного вторгнення росіян: чим переймався, чим цікавився?

- І тим, чим я переймався, і тим, чим цікавився, для мене була освіта. Двічі  я йшов з цієї сфери через низьку зарплату, вважаючи, що більше не повернуся. Змінював рід занять, займався підприємництвом. Та все одно згодом повертався в освіту. Так і зрозумів, що, вочевидь, інша дорога не для мене.     З освітньою сферою було пов'язане і журналістика, і видавництво, і авторство книжок - все у мене пов'язано з освітою. Брав участь у освітніх проєктах. Найцікавішим з них для мене був проект про освіту у лікарнях - "Право на освіту". Йдеться про те, що у медичних закладах мають бути офіційно відкриті навчальні класи. Ми тоді волонтерили у ВІЛ-відділенні, навчали дітей: я викладав українську мову, колеги викладали інші предмети. Потім все це волонтерство переросло у масштабний проєкт. І на даний момент вже, здається відкрито 16 шкіл у 16 обласних лікарнях по усій Україні. Можливо вже й більше. Загалом, я вів активний спосіб життя, мав активну громадянську позицію, мене постійно запрошували на різні освітні заходи. Велика війна застала мене на посаді керівника закладу освіти.

- Як і коли ти опинився у лавах ЗСУ?

- 24 лютого 2022 року ми з дружиною прокинулися раненько від дзвінка мами дружини, яка живе у Києві. Вона повідомила, що почався наступ росіян. Я відразу у Viber - групі зателефонував колегам зі школи, скасував заняття. Усвідомлюючи, що виникне проблема з пальним, поїхав на автозаправну станцію (АЗС), де вже була величезна черга з автівок. І прямо у черзі на АЗС почав дистанційно вирішувати шкільні питання, адже ми жили у селищі Варва, а школа знаходилась у іншому селі - Гніденці.

Коли заправив автівку, поїхав до військкомату.

Слід розуміти, що наші краї - це Прилуччя, Чернігівська область. Там бої почалися одразу, тому діяти треба було оперативно. Тож у перший же день я подався до військкомату. Як керівник закладу освіти я був знайомий з воєнкомом, нам раніше доводилося співпрацювати. Приїхавши, побачив багато людей, поцікавився у воєнкома планами. Та він попросив приїхати пізніше, оскільки цього дня мусив працювати з величезною кількістю людей, котрі виявили бажання стати на захист Батьківщини.. Тож я зателефонував двом співробітникам моєї школи: один з них працював кочегаром, інший – сторожем. Раніше ми з ними домовлялися вступити на службу до підрозділу територіальної оборони (ТРО), якщо у нас, у Варві, буде такий сформований. Тобто ще до повномасштабного вторгнення росіян ми з хлопцями планували разом податися на службу у ТРО. Тому надвечір 24 лютого ми разом  поїхали до військкомату, нам видали зброю, і так ми вже залишилися на бойове чергування.

Фото з Facebook Володимира Алєксєєва

Додам, що того дня чоловіків, котрі прийшли до військкомату – добровольців, учасників антитерористичної операції (АТО) прямо автобусами усіх відправляли на Ічнянщину, Прилуччину, де вже точилися запеклі бої. Ми ж залишилися на бойове чергування у військкоматі, тоді як наші родини залишилися вдома.

Пригадую, що тоді була величезна паніка, мало що було зрозуміло. З військкомату вивозили комп’ютерну техніку, знищували документи, щоб   інформація не потрапила до рук ворога. Ніякого офіційного оформлення до війська в таких умовах не відбувалося. Нам просто видали автомати і наказали чергувати.

З часом стало зрозуміло, що ворожі колони нас обійшли і просунулись далі, тож у військкоматі все почало налагоджуватись: комп’ютерну техніку повернули до кабінетів, почали вже працювати з людьми, оформляти документи. Все потроху – потроху нормалізувалося, і ми вже були оформлені до лав ЗСУ. Я, разом з чоловіками зі свого шкільного колективу, потрапив у один батальйон, одну бригаду. Це був 1-й батальйон 58-ї стрілецької бригади. З нашим шкільним сторожем під час півторамісячного перебування у Бахмуті ми були постійно разом.  

- Чи мав ти досвід військової служби до цього моменту?

- Так, я півтора роки служив на флоті, на відомому тральщику «Черкаси».  Демобілізувався у 2009 році. Я давно мріяв про таку службу, тож сам шукав можливості потрапити на службу саме на флот. У всіх анкетах зазначав, що хочу на флот. Тож моє бажання здійснилося.

- Наскільки твої уявлення про військову службу в бойових умовах відрізнялися від реалій?

- Про службу в умовах війни, вочевидь, жодного уявлення й не було. Але, скажімо так, у кількамісячний період формування батальйону, доки ми були на місці базування підрозділу, тоді і склалося якесь уявлення про військову службу, про війну. А потім, коли вже потрапили на бойові позиції, я зміг відчути різницю. Скажу про себе: на етапі формування підрозділу ще не відчувалося такої колосальної відповідальності. Ми собі два місяці жили на базі, якісь документи оформлялися, нас постійно кудись викликали. Упродовж місяця проходили навчання за спеціальностями, передбаченими службою у взводі протитанкових керованих ракет. Але відчуття великої відповідальності, яке з’явилося згодом, коли потрапив на бойові позиції, на базі не було.

Буду відвертим, ще одна відмінність між етапом формування підрозділу та навчання і безпосередньо службою на бойових позиціях пов’язана зі страхом. Вперше я відчув страх, коли в останню добу нашого перебування на Львівщині, де ми навчалися, по казармах прилетіли 4 ракети. Це був перший досвід, який дав мені відчуття того, що таке війна - найперше враження. Згодом у Бахмуті вже всі уявлення перевернулися «з ніг на голову». Але тоді, на Львівщині, це було вперше.

Володимир з побратимами влітку 2022 року

Ще відрізнялися стосунки між військовослужбовцями керівного та рядового складу. Якщо у період формування підрозділу, на місці його базування, були рядові, офіцери, командири, усі дотримувалися субординації. То на бойових позиціях все це стирається. Принаймні, говорю про те, як було у нас – на бойових позиціях стиралися будь-які грані, всі спілкувалися один з одним на «ти», всі один одному – побратими, причому  немає різниці, чи ти генерал, чи ти простий рядовий, простий солдат. На полі бою всі стають побратимами.

До речі, у бойових умовах мені тоді, під час першого виїзду у Бахмут, не знадобилися здобуті у навчанні навички. Адже навчався я, як військовий взводу протитанкових керованих ракет. Тобто, наша задача була знищувати легку, важку техніку, гелікоптери. Для цього у нас мали бути певні види озброєння – «Джавеліни», «Стугни». Нас навчили цим користуватися. Та на бойових позиціях нам довелося бути піхотою, адже техніки там на той час не було. Це був період від середини літа до вересня 2022 року. Ми просто висадилися у лісосмузі і «з нуля» облаштовували оборонні позиції, прямо посеред поля. Отож мої очікування, що ми поїдемо на фронт, там буде техніка, ми будемо її знищувати… абсолютно не відповідали реаліям. По факту виявилося, що нашою зброєю були лопата й вуха: копаєш і слухаєш, слухаєш і копаєш.

До цього моменту я ніколи не мав уявлення, що по звуку визначатиму вид техніки, яка стріляє, вид артилерії. Все це набуте. Комусь може здаватися це міфом, але в реальності, побувавши на полі бою, ти дійсно вже навчаєшся по звуку визначати вид озброєння, з якого ведеться обстріл. Коли постійно, цілодобово гатять, ми по звуку вже визначаємо вихід – звідки і куди летить снаряд чи ракета.

Підкреслю, йдеться про перший наш виїзд на бойові позиції. Адже другий наш виїзд зовсім відрізнявся від першого. Це було у період, приблизно, з 10 вересня і до кінця вересня, це вже була сіра зона, були ближні бої. Тобто, ситуація була зовсім іншою.

- Що для тебе особисто виявилося найлегшим і що виявилося найскладнішим у бойових умовах?  

- Найлегшим стало … спілкування, співжиття з побратимами. Річ у тім, що я все життя, починаючи з 5-го класу, коли пішов у музичну школу, і до самого початку війни, завжди перебував у жіночих колективах. У музичній школі – всі дівчата навколо, потім у педагогічному училищі – я один в групі хлопець, решта – дівчата. Потім пішов працювати у школу за спеціальністю «початкові класи», де я - один чоловік серед жінок – вчительок. І так постійно. І журналістом працював у жіночому колективі, і у видавництві працював теж з жінками. Навіть на посаді керівника закладу освіти, переважно, доводиться керувати жіночим колективом. Я звик до цього і не переймався цим. Здавалося, що з жінками мені легше знаходити спільну мову, ніж з чоловіками.

Аж тут я потрапив в суто чоловічий осередок, усі чоловіки – брутальні, бородаті (сміється). Але виявилося, що спілкуватися у чоловічому колективі доволі легко, особливо, на бойових позиціях, де все стерто, а твоя уся сутність виходить назовні. У таких умовах легко спілкуватися, легко припускатись помилок, легко вибачатися. Тобто легко все – від побутових справ, як то – приготування їжі, купання, чи ще щось - до чогось серйозного, наприклад -  впасти зверху на побратима під час обстрілу, накрити його собою, бо він без «броніка», а ти в «броніку». Мабуть, це найлегше.

А найскладніше – спілкуватися з рідними загиблих. ). Особливо важко, коли знаєш, що вже когось немає серед живих, та немає й офіційного підтвердження їхньої загибелі, а до тебе у такий момент телефонують рідні. Вперше мені довелося спілкуватися з рідними загиблого побратима Володимира, з яким від початку війни ми були разом. Я його доньку прийняв на роботу до школи вчителькою англійської мови, вже під час війни проводив співбесіду з нею по відеозв’язку (це було у період формування батальйону, тоді я ще вів якісь шкільні справи, зараз вже зовсім не до того). Згодом, коли з Володею вже зв’язок був відсутній, його дочка і дружина зателефонували мені. Я розумів, що повідомити їм про загибель батька і чоловіка до моменту офіційного підтвердження його загибелі я не можу. Оскільки ж вони телефонували увечері, я розумів, що варто дати їм хоча б краплю надії, аби вони хоча б уночі відпочили. Тоді для мене це було надто складно. Я сказав їм, що не можу говорити, що передзвоню. Натомість сам виплакався і лише після цього зателефонував: намагався заспокоїти, посилався на обставини, через які у бійців мали бути вимкнені телефони, закликав почекати трохи.

Вдруге подібна ситуація була, коли загинув побратим Женя. Дуже складно це все.

А щодо якихось матеріальних речей, то найскладнішими є моменти, коли мусиш ворогу адекватно відповісти на обстріли, а не маєш для цього достатньо зброї. Я був у таких умовах, але хотів би наголосити, що це було у моєму бойовому минулому. Адже там, де я раніше служив, і тут, де я тепер, абсолютно різні умови несення служби, зовсім інше командування, зовсім інше ставлення до військовослужбовців.

- Яким новим навичкам ти навчився на бойових позиціях? Можливо, з огляду на цей досвід, є що порадити чоловікам призовного віку, котрі невдовзі можуть опинитися на фронті?

- Доречно знову розділити інформацію на психологічні і матеріальні аспекти.  Чого навчився? Про це можна, мабуть, цілу книгу написати.   І якщо, скажімо, я залишуся після війни працювати в освіті, то здобуті знання і навички знадобляться і там також. Зокрема, під час викладання шкільного курсу «Захист України». Починаючи з найпростішого – з амуніції. До війни я поняття не мав про відмінності між касками, «броніками», про їхні ступені захисту. Як не знав і про те, що таке РПС (розвантажувальний пояс), мультикам (малюнок камуфляжа), про види тепловізорів, коліматори, рейки Пі́каті́нні…  Раніше вважав, що якщо до автомата прилаштувати глушник, то це корисна річ. А виявляється, що зовсім не корисна - від неї автомат перегрівається і заклинює. Не знав, які є види патронів, види протитанкового озброєння, яка є броня, чому у магазин треба останніми вкладати трасери… Тепер багато всього нового вивчив, багато чому навчився.     

Варто розуміти, що навіть, коли ти знаходишся у якомусь спеціальному підрозділі, наприклад, як я – у взводі протитанкових керованих ракет - це не означає, що я виконуватиму лише специфічні завдання, пов’язані з нищенням техніки протитанковими керованими ракетами. Це моя офіційна військова спеціальність. Неофіційно мене, як і інших, можуть направити для виконання   інших завдань. Наприклад, сформувати «групу штурмовиків», або «групу швидкого реагування». Для виконання таких завдань необхідно мати інші навички. Тож коло навичок, котрі у нас формуються на війні, достатньо широке. Я, наприклад, ще й у розвідці та аеророзвідці тренуюсь – пройшов навчання, отримав сертифікат. Це цілий комплекс знань. Думаю, що багато цих знань знадобляться колись при викладанні шкільного курсу «Захист України».

- А що можеш порадити тим, хто невдовзі потрапить на фронт?

- Уявлення не маю. Все залежить від того, куди, у яку точку фронту потрапить людина. Наприклад, коли я був в одній точці Бахмуту, а мій побратим – у іншій точці Бахмуту (десь за півтора кілометри від мене), нами набуто кардинально різний досвід війни за той період. Я вже не кажу про інші напрямки.                                                                                                                              Можу стверджувати, що тим, хто більше займався спортом у мирному житті, буде легше, адже доведеться і копати, і на собі багато чого переносити. Тобто, фізична підготовка має значення. Навички водіння дуже корисні у бойових умовах. Бажано навчитися, хто не вміє керувати автівкою.   Ще у армії, на війні бракує критичного мислення. Хтось побачить якусь інформацію у Тік Тоці і сприймає її за правду. Для роботи з інформацією, для аналізу потрібно розвивати критичне мислення.

- Розкажи про матеріальне і фінансове забезпечення: чи добре ви забезпечені харчами, озброєнням, чи вчасно платять зарплату?

- Тут також варто розуміти, що у різних підрозділах є суттєві відмінності у цих питаннях також. Я це бачу і відчув навіть на своєму досвіді, адже служба у 58-й бригаді і тут, де я зараз, це - небо і земля. Якщо говорити про той підрозділ, де я був раніше, то якогось дефіциту у забезпеченні військових там не було. Інша справа, що для того, щоб цього досягти, потрібні були значні зусилля. Багато залежало від керівництва нижчих щаблів – взводів, рот.  Наприклад, коли у кінці серпня – на початку вересня 2022 року, після півторамісячного перебування на бойових позиціях, ми 8 днів були на відновленні у Черкаській області, я отримав зимові комплекти одягу – починаючи від шкарпеток, білизни, закінчуючи верхнім одягом і шарфами. Тобто, перебуваючи на відновленні, я подбав про забезпечення свого взводу: підготував необхідну документацію, запит, поїхав за одягом, майже добу чекав у черзі, але все отримав на взвод і все видав бійцям. Тоді вирішення цього питання належало до компетенції найнижчої ланки командирів. Однак після повернення у Бахмут дізнався про випадки у інших підрозділах, де на той момент бійці не були забезпечені зимовим одягом. Тож у мене склалась думка, що належним чином не спрацювали їхні командири. Звісно, що у Бахмуті вже ніде було взяти зимовий одяг. Тож були скарги на забезпечення. Але мій досвід свідчить про те, що форма була. Чому командир взводу чи роти не отримав для своїх бійців форму - у цьому питання.

Щодо продуктового забезпечення: на початку, коли у Бахмуті ще не було гаряче, ми поволі облаштовували позиції, могли ходити до магазину, смажити шашлики, або ж нам підвозили готові обіди. Не скаржились. А от коли стало гаряче, тоді виникали проблеми. Часто забезпечення продуктами також залежало від умов, у яких знаходились військові та від рішень самих військових. У  тих небезпечних умовах, часом, був вибір: їхати за продуктами, чи перечекати. Наприклад, коли склад з продуктами знаходився на певній відстані, туди треба було поїхати, взяти продукти і розвезти їх на позиції військовим. Однак водій в умовах постійних артобстрілів відмовився їхати за провізією. Так ми на тиждень залишилися без харчів. Тобто, продукти були, та не завжди на бойових позиціях були умови для забезпечення провізією бійців.

Зважте, що загалом я людина, яка позитивно сприймає все. Я розумію, що одного разу нам привезли величезну купу м’яса. Можливо, таку саму купу м’яса нам мали би возити щотижня, але не возили. Та, як на мене, ми були нормально забезпечені продуктами. Хоча хтось, хто служить поряд зі мною, може сказати, що навпаки - забезпечення було дуже погане - не довозили м’ясо, ковбасу, тушонку. Ці продукти реально не довозили, просто для мене це було не суттєво: їсти було що, перекусити було що, водичку було як закип’ятити – ну і слава Богу. Тобто тут мають місце індивідуальні оцінки ситуації.

Тут, де я зараз, тут дуже добре командування. І якщо хтось щось не отримає – продуктів, речей, озброєння – командир батальйону чи начальник штабу таке їм влаштують, що вони потім своє привезуть і віддадуть. Харчуватися можемо як у їдальні, так, за бажанням, отримувати продукти на тиждень і самостійно готувати собі їжу.

Зараз ми вже на бойових позиціях, в окопах. Якось, заступаючи на чергування, зателефонував у речову службу і попросив видати нам бахіли. Упродовж 30 хвилин мені видали на увесь взвод бахіли. Тобто, зараз все у нас вирішується дуже швидко. Все, що є, все видається. Те, що привозять волонтери, офіційно обліковується. Нещодавно волонтери нам запропонували генератор, я повідомив про це командиру. Він відповів: «Добре, але офіційно поставимо його на облік».

- Можливо ситуація з забезпеченням змінилась через те, що вже минув якийсь час? Спочатку все лише налагоджували, а тепер вже працюють за певними алгоритмами, навчились чомусь, покращилось забезпечення?

- Щойно лише хотів це сказати. Можливо все налагодилося через те, що пройшов час. Бо тоді, на початку, був суцільний хаос, усього бракувало, чогось не додали, щось не те видали…

- А як з заробітною платнею?

- І тут все по-різному. Поясню, у чому відмінності:

є випадки, коли всі нарахування, уся бухгалтерія та інша фінансова і матеріальна звітність ведеться на рівні бригади, до складу якої входять кілька батальйонів. Йдеться про величезну кількість людей і фінансово-матеріальних ресурсів. Часом, бухгалтерам важко орієнтуватися у таких умовах. Водночас у складі підрозділів ЗСУ існують і окремі батальйони, котрі не входять до складу бригади (як от у нас). У цьому випадку бухгалтерія ведеться у самому батальйоні. Зрозуміло, що тут легше і зручніше здійснювати бухгалтерський та інші види обліку, адже набагато менше людей, ресурсів, а отже, є умови для більш якісної роботи з обліку та фінансово-матеріального забезпечення військовослужбовців. Тож через це виникають і різні ситуації, коли хтось вчасно отримує усі нарахування, а у когось десь «загубилась» винагорода.

Стосовно себе можу сказати, що у мене не було жодного випадку, коли я не отримав того, що мав отримати по закону.

Розмір заробітної плати військовослужбовця, який безпосередньо перебуває на бойових позиціях – 115 тисяч гривень, з яких 15 тисяч гривень – ставка, 30 тисяч гривень – грошова винагорода і 70 тисяч гривень – «бойові» (вид грошової винагороди). Не було жодного разу, щоб мені не виплатили всього, що передбачено законодавством. Щоправда, бували випадки, коли виплачували частинами, чи з затримкою, але ж виплачували усе.

Взагалі слід розуміти, що сума заробітної плати вираховується з урахуванням різних чинників. Нещодавно у постанову Кабміну про фінансове забезпечення було внесено зміни. Побачимо, як ці зміни торкнуться нас. Ми вирішили з побратимами, що оцінюватимемо зміни, коли отримаємо зарплату. Тоді й побачимо, покращилось забезпечення, чи ні.

- Зараз багато говорять про наступ росіян. Як сприймають цю інформацію люди, котрим доводиться безпосередньо зупиняти ворога, контратакувати? Який настрій у військових?

- Ми також очікуємо наступу. Але, на мою думку, його характер залежить і від  консолідованих зусиль наших міжнародних партнерів – наскільки вони знайдуть дієві аргументи для керівництва Росії, щоби те отямилося. Звісно, що стягуються війська, озброєння у великій кількості. Частина нашого батальйону зараз на Донбасі. Коли хлопці відправлялись на фронт, багато було тих, хто просився, аби їх взяли також. Тобто, усі знають, наскільки там складно, усі розуміють ситуацію, але просяться їхати разом з побратимами. Тут оце «побратимство» відіграє ключову роль – кожен прагне бути поруч з тими, на кого покладається, з ким вже служив, побував у бою, до кого звик.  Буває, немає настрою, якась депресія, у голові - думки, що вже навоювався, досить. Але це рівно до того моменту, як починається бойовий виїзд. Як тільки бойовий виїзд, біжиш перший, вже готовий до бою, щоби стояти поруч зі своїм побратимом, щоб у випадку необхідності допомогти йому. А ще варто хлопцям вдома побувати і побачити, як зараз їхні рідні живуть - в умовах постійного дискомфорту, повітряних тривог, вимкнення електрики – то, повертаючись у військовий підрозділ, про свій настрій кажуть, що «рвати і метати хочеться». Здається, росіяни знову не розуміють цього нашого стану готовності.

- А який стан готовності росіян? Вони чомусь навчилися за цей період? Взагалі, як ти оцінюєш ворога – наскільки він компетентний?

- Він (ворог) є і був компетентний. Різниця лише у якості підготовки бійців. Так само, як і у нас, якщо порівняти рівень підготовки тих наших військових, які вже мають бойовий досвід - брали участь у Антитерористичній операції, у інших військових місіях, з такими, як я, який колись років 15 тому служив у армії, тримав автомат у руках. От що буде, коли сформувати один батальйон з тих, хто недавно вже служив, хто знає нові види озброєння, як з ним поводитись, а інший батальйон - з тих, хто служив давно, навички вже забуті, знань відповідних немає?  Між цими батальйонами буде різниця. І так було на початку війни і у нас і у росіян.

Буває різниця у підготовці військових певних підрозділів, на різних напрямках. Наприклад, якщо говорити про російських «вагнерівців», то вони просто «обколоті» (у стані наркотичного сп’яніння), йдуть на весь зріст, часом, без бронежилетів. Йдуть, незважаючи ні на що, просто по тілах своїх загиблих – йдуть, і йдуть, і йдуть. Але тут не йдеться про якусь підготовку, адекватність. Швидше, мова про те, що їх у такому стані використовують, як «м’ясо».

Як на мене, російські ДРГ (диверсійно-розвідувальні групи) працюють професійно. Як би це не було прикро для нас, але так  є. Звісно, це вимагає від нас відповідної підготовки і уваги.

Також у них дуже сильно розвинена радіоелектронна боротьба – радіоелектронна розвідка,  ведення контррадіоелектронної протидії, радіоелектронне блокування. Для нас це - величезний виклик і вимагає адекватної реакції і на такий вид боротьби.

Ми маємо розуміти, що вони до цієї війни готувалися дуже довго. А також усвідомлювати, які кошти Росія витрачає на озброєння.

- Чи достатньо у вас зброї?

- Забезпечення підрозділу зброєю залежить від командування. На мій погляд, у нас є достатньо зброї і для навчання і для ведення боротьби.

- От ти говориш, що у різних підрозділах ситуація різна. А від чого, на твою думку, залежить успішність військового підрозділу, успішне виконання ним поставлених задач?

- Дуже важливою є комунікація між структурними підрозділами і між військовослужбовцями. Від неї залежить часто і життя, і здоров’я, і успіх певної військової операції. Наведу приклад, коли комунікація відіграла важливу роль навіть у стратегічному плані. Це було у Бахмуті, коли ми очікували на ДРГ. Поряд з нами стояли бійці територіальної оборони (ТРО), і їхні позиції були ближче до напрямку, з якого мала з’явитися ДРГ. Тож нам важливо було з ними домовитись, дійти злагодження – хто і що робитиме в тих умовах, хто перший відкриє вогонь, як діятимемо далі. Ми домовились, що бійці ТРО відкривають вогонь перші, приймають на себе весь удар, щоб не викрити наші позиції. Їхні ж позиції, які були розташовані неподалік зі стратегічним об’єктом, уже були відомі ворогу – пристріляні, обстріляні, по них постійно гатили. Тож вони так і казали: «Про нас вже усі знають. Ми відкриваємо вогонь, спробуємо їх знищити. Але ви сидите до останнього. Про вас вони ще не знають».

Коли вночі приходиш на позиції забрати 300-х (поранених), чи привезти озброєння, продукти, чи поміняти хлопців - знову важлива комунікація. Не попередивши про наміри належним чином, не прокомунікувавши, ти можеш не дістатися місця призначення, тебе можуть свої ж пристрелити.

Ще є важливі речі з урахуванням специфіки підрозділів, чи місцевості, де вони несуть службу. Наприклад, для нас важлива мобільність. Від мобільності залежить оперативність прибуття до точки загострення і оперативність нашої реакції.  І якщо можливості мобільності обмежені, то, відтак, і ефективність виконання завдання буде різною. Скажімо, є різниця, якщо ми виїдемо «газелькою» чи позашляховиком?

Що стосується підготовки самих військовослужбовців – ніколи не варто втрачати пильність: чи ви їдете на навчальний виїзд, чи на бойовий – ви маєте бути пильними. Це залежить від самодисципліни.

А також, безумовно, на успіх впливає технічне забезпечення. І більш успішним буде той військовий, чи той підрозділ, котрий має достатню кількість технічних засобів, котрі є допоміжними – тепловізорів, біноклів, дальномірів. Це також дуже важливі речі, яких завжди не вистачає. Якщо вишикувати той підрозділ, де я був раніше, і вишикувати наш теперішній підрозділ, ви побачите колосальну різницю між ними. І ця різниця обов’язково позначиться на полі бою. Тож правило одне: доки ти у спокійних умовах – постійно готуйся, «пакуй» (забезпечуй) себе усім, чим тільки можеш: можливо щось зараз не потрібне, але пізніше обов’язково знадобиться. Заробітну плату отримує кожен, тому купіть собі якусь кращу каску, купіть ще один розвантажувальний пояс, у якому  буде зручніше бігати по окопах, у якому можна буде переносити дві аптечки, а не одну; знайдіть ще одну аптечку, запасіться додатковими турнікетами. 

З одного боку, я від цього дуже втомився, з іншого, постійно щось підшуковую для себе – зарядки, автомобільні акумулятори. Запасна батарейка до мого тепловізора коштує 120 доларів. Отримавши зарплату, я собі її купив. Адже тепловізор постійно має бути у робочому стані. Повербанки, зарядні пристрої ніколи не будуть зайвими на бойових позиціях. Альтернативні джерела енергоживлення важливі. Наприклад, нині я, виїжджаючи на завдання, маю з собою три альтернативні джерела для зарядки акумулятора для дрона: у мене є потужний повербанк, який мені подарували від проєкту «Учитель іде в ЗСУ»; волонтери допомогли з автомобільним акумулятором, до якого я прилаштовую клеми і розетку; прикурювач у автомобілі, до якого я приєдную перетворювач на 220V – третє джерело. Тобто на випадок, коли одне з джерел енергоживлення не працює, я маю ще два.

Дехто з хлопців зауважував, мовляв, нащо мені стільки автомобільних акумуляторів? А потім на позиціях з'ясувалось, що ми маємо від чого світло включити, від чого заряджати рації. Все це треба продумувати і завчасно запасатися необхідними речами.

- Знаю, що вдома на тебе чекають дружина і донечки. Розумію, як ти сумуєш за ними і за іншими рідними для тебе людьми. Але ще хочу запитати, за чим зі свого мирного життя ти сумуєш найбільше?

- Мабуть, за спілкуванням на теми, які мене цікавлять – про освіту, про журналістику, про цікаві проекти. Це дуже відволікає. Я навіть тут, коли відбувається якась розмова, дискусія, це мене поглинає, немов у вир засмоктує у якусь тему. Днями у соцмережі дискутував зі знайомим про корупцію в освіті. Так відірвався від реальності, що після завершення дискусії, поглянувши навколо, відчув як автомат та інші речі військового життя дисонували з тим, у що я занурився ще мить тому. Дуже сумую за цими речами – за фаховими дискусіями, за розмовами з колегами.

- Яким ти бачиш життя після війни? Чи буде воно таким самим, як було?

- Воно точно буде іншим. Це розуміють усі, тож дивно було би відповісти по-іншому. Відбулась величезна переоцінка. Навіть виникає питання, чи схочу я продовжити діяльність у освітній сфері. Не знаю. Часом думаю, що писатиму – у мене це виходить непогано. Мушу визнати, що під час війни відкрилось багато нових можливостей: починаючи від того, що хлопці кличуть до себе на роботу, у якісь престижні проєкти, і закінчуючи тим, що здобуто певні навички, яких раніше у мене не було. Зараз я вільно можу працювати водієм, бо вдосконалив навички водіння, працювати в охороні, бо є навички поводження зі зброєю. Плюс до усього - відсутність страху, який раніше відчувався перед прийняттям якогось рішення. Тепер я розумію, що будь-який крок, який я хочу зробити,  я зроблю, бо страху тепер немає. 

Насамкінець нашої розмови хочу ще раз наголосити, що усе, про що йшлося, стосується певного підрозділу. Узагальнення не працюють, і по ситуації в одному підрозділі не варто оцінювати ситуацію в іншому, або ж ситуацію загалом.

Використані у матеріалі фото надані Володимиром Алєксєєвим.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
#новини #кривийРіг #0564ua #війна #володимирАлєксєєв
0,0
Оцініть першим
Авторизуйтесь, щоб оцінити
Авторизуйтесь, щоб оцінити
Спецтема
Доки наші воїни боронять країну, утримуючи лінію фронту та посуваючи рашистську навалу з нашої землі, хтось з нас в тилу допомагає їм наближати омріяну Перемогу над ворогом. У спецтемі "Разом до Перемоги" сайт 564.ua розповідає про таких людей. У повсякденні ми звично називаємо їх волонтерами.
Останні новини
Оголошення
live comments feed...