Щороку провідні словники світу називають свої головні слова — які набули популярності чи нових сенсів.
Цьогоріч The Ukrainians Media започатковує нову щорічну традицію — разом із партнерами називати власні слова року.
«Слово року» не просто фіксує слова, які стали популярними чи набули нового значення або контексту, — це те, яким ми хочемо запамʼятати цей рік.
У світі, де словами року ставали «парасоціальний», «гниття мозку» та «збурювання гніву», ми хочемо формувати інакший словник. Хочемо не просто говорити, аби нас побачили, а обирати слова вдумливо.
Завжди варто пам’ятати, що ми в значно кращих умовах і обставинах воюємо з одвічним ворогом, аніж борці за свободу України попередніх поколінь. Доволі часто в них не було ані міжнародної підтримки, ані належної опори у деморалізованому, виснаженому суспільстві, ані ефективної та сучасної зброї, а головне — не було власної держави. Лише тверда воля, непохитна віра і незламна візія вільної країни та власної держави, в якій українці нарешті почуватимуться вдома. Певною мірою, багато хто з борців попередніх поколінь, які билися з імперіалістичним звіром самотужки й майже в ізоляції від навколишнього світу, могли розраховувати на плече побратимів. Тепер зовсім інші часи. Україна далеко не така, як раніше.
Ми — організована та загартована сила, що чинить мужній опір, дає гідну відсіч і добряче завдає ударів у відповідь. Тому якими б чорними не здавалися наші дні та ночі, вони колись були ще чорнішими. Ті, хто пройшли крізь них, виявилися історичними переможцями.
Будьмо гідними наших героїв, будьмо згуртованими та непохитними. Бо, як казали в давнину: горе переможеним.
— Кирило Буданов, начальник Головного управління розвідки Міністерства оборони України.
Четвертий рік повномасштабного вторгнення показав, що український бізнес здатний не лише виживати, а й підтримувати стабільну діяльність у надзвичайно складних умовах. Витривалість тут означає не одноразове подолання кризи або швидку реакцію на проблеми, а здатність продовжувати системно працювати, ухвалювати рішення та адаптуватися до змін протягом тривалого часу. Це охоплює управління ресурсами, утримання команд, підтримку виробництва та забезпечення клієнтів послугами або продуктами навіть у нестабільних умовах. Така стійкість дозволяє бізнесу не лише залишатися на плаву, а й шукати можливості для розвитку та поступового зростання, попри зовнішні ризики та невизначеність.
— Сергій Гайдайчук, засновник і президент CEO Club Ukraine.
Відповідальність — слово 2025 року для Аспен Інституту Київ, бо саме цього року вона стала публічним запитом. Суспільство почало не лише потребувати відповідальності й говорити про неї, а й виходити за нею на вулицю — вимагати рішень, дій і підзвітності.
У 2025 році відповідальність стала формою громадянської зрілості та умовою довіри між людьми й інституціями. Ми вкладаємо в це слово і цінність відповідального лідерства — здатності ухвалювати складні рішення, діяти відкрито й чесно та залишатися в діалозі на довгу дистанцію і в спільнодії. Саме цього сьогодні гостро бракує і Україні, і світові.
— Юлія Тичківська, виконавча директорка Аспен Інституту Київ.
Відповідальність для нас — слово 2025 року, бо саме вона визначає, чи збережеться культура як жива система, а не як перелік втрачених об’єктів. Йдеться про здатність ухвалювати рішення, втілювати їх і відповідати за результати та вплив — у сфері культурної політики, управління інституціями, захисту спадщини, яка не може бути відновлена після знищення.
Цього року відповідальність стала спільною рамкою дій для держави, фахових спільнот і кожної людини. Збереження культурної спадщини не є винятково функцією міністерств чи міжнародних структур — воно залежить від щоденних рішень громад, працівників інституцій і громадян, які фіксують втрати, ставлять запитання і вимагають дій. У війні байдужість означає втрату.
Концепція Відповідального міста Інституту стратегії культури для конкурсу Європейської столиці культури запропонувала бачення, де відповідальність є основою розвитку. Її відхилення в межах непрозорої європейської процедури не знецінило ідею, а зробило її ще гострішою та необхіднішою сьогодні.
— Ольга Сагайдак, голова правління від імені Коаліції дієвців культури.
Наше слово 2025 року — це «всупереч». І воно про характер. Закінчується черговий рік геноцидальної війни в Європі, яку розпочала росія для нашого знищення. Якщо у когось й були ілюзії, що цивілізований світ обуриться такою несправедливістю та рішуче зупинить імперські амбіції Путіна, то вони поблякли.
Потроху стає очевидним, що у стан «до війни» не зможуть повернутися ані українці, ані європейці. Міжнародний порядок руйнується на наших очах. Ми успадкували його від наших прадідусів та прабабусь, які після Другої Світової війни будували міжнародну систему ООН, щоб попереджати глобальні війни та масове насильство. Так, цей порядок ніколи не був ідеальним. Але, будемо чесними, ми не спромоглися його реформувати. А світ дуже змінився. Тож нема нічого дивного в тому, що зараз ця система просто відтворює ритуальні рухи. Навіть мій смартфон має термін придатності.
Україні випало бути в епіцентрі подій, які визначать новий міжнародний порядок. І всупереч усьому люди в Україні продовжують боротися за найменший шанс для себе на своїх дітей мати свободу жити без страху насильства та мати довгу перспективу на майбутнє.
— Олександра Матвійчук, лауреатка Нобелівської премії миру 2022 року, голова Центру громадянських свобод.
Цей рік був найчорнішим в історії Фонду. У вересні загинув наш колишній колега, розвідник Тарас Шпук. У грудні після численних травм, отриманих внаслідок ДТП, померла Анастасія Атаманюк, операційна менеджерка Фонду.
Люди захищають, люди допомагають, люди рятують своїх. Люди — найцінніше і найкрихкіше, що є. Віра в них підносить, зневага — руйнує. І врешті в будь-якій ситуації людина йде до людини. Шукає плече, шукає своїх.
Я хотів би, щоб 2025-й запам’ятався словом «люди». І нагадуванням: життя швидкоплинне. Своїх треба цінувати не колись, а тут і тепер. Гуртуйтеся, горніться, любіть, підтримуйте своїх людей.
— Олег Карпенко, заступник директора Фонду «Повернись живим».
Коли ми озираємося на минуле нашого народу, на пережитий українцями досвід ненависті, дегуманізації та знецінення людського життя, ми усвідомлюємо, що, з людської точки зору, нас мало б не бути. Але ми є against all odds. Це було б неможливо без надії — без тих людей, які вірили, що російська імперія чи Радянський Союз не вічні й треба працювати вже зараз на майбутнє, навіть якщо конкретно мені не судилося це майбутнє побачити.
В УКУ надія ніколи не була синонімом очікування кращих часів чи наївного оптимізму. Надіятися — це передовсім діяти з думкою про те, що добро і людяність не змаліють, не вивітряться, а врешті-решт візьмуть гору над темрявою. Надія завжди пророча. Це не просто про очікування добра, а й про його наближення попри все. Вона вимагає мужності діяти. Надія тренує терпеливість і готовність грати в довгу, навіть з відкладеним ефектом — з усвідомленням, що жати будуть не ті, хто сіяв. Але що воно все одно того варте. В Україні надія є не абстракцією, а живим, спільно вибудуваним досвідом. Вона проявляється у стійкості людей, у розвитку культури, у готовності інвестувати зусилля в освіту та зміни.
Надія вселяє відвагу в людське серце. І саме надія дозволяє витримувати та зберігати гідність тоді, коли обставини випробовують будь-які межі.
— Тарас Добко, ректор Українського католицького університету.
Слово «перемовини» супроводжувало нас протягом усього року у різних контекстах і конотаціях. Спершу — з надією на справедливий мир через чесний діалог, шанс на повернення до базових людських цінностей. Проте закладені сенси скоро змінились, і слово «перемовини» стало відображенням напруги та розриву між очікуваннями і реальністю.
Перемовини перестали бути шляхом до порозуміння й перетворилися у змагання на арені політичних амбіцій світових лідерів, де кожне слово — вивірений хід на геополітичній шахівниці, проте не на користь України. Замість реального пошуку рішень спостерігаємо тотальний розпродаж інтересів, сфер контролю, рейтингів і зон впливу. Тактика задля збереження власних інтересів підмінила мораль, а перемовини продемонстрували світ у своєму цинізмі, де мир є предметом торгу.
— Світлана Матвієнко, керівниця Української школи політичних студій та Лабораторії законодавчих ініціатив.
«Література не може перемогти у війні, знищити всіх руских чи повернути до життя всіх невинно вбитих… Але вона може хоч щось… Може зафіксувати. Може свідчити».
Так говорив український письменник та військовий Артур Дронь, приймаючи цього року Премію імені Юрія Шевельова.
«Свідчення» — так називається посмертна збірка віршів Вікторії Амеліної.
У часи війни культура, зокрема, рятує від забуття. Вона зберігає памʼять про тих, хто загинув. Вона дає слово містам, що зруйновані. Вона не дозволяє злочинам бути забутими. Бо забуття зла веде до безкарності — і до нового зла.
Свідчити можуть тільки ті, хто присутні. Поки ми тут, поки ми присутні, ми здатні боротися — і здатні свідчити. І маємо обовʼязок шукати свідчення тих, у кого відібрали мову, у кого відібрали життя.
І маємо обовʼязок чути свідчення тих, хто сьогодні Україну захищає.
Свідчити — означає бути там, де бути найважливіше.
— Володимир Єрмоленко, президент Українського ПЕН.
Ми повсякчас повторюємо у своїх проєктах «не втомлюйтеся нести світло», бо світло — це те, що рятує нас від зневіри. А на четвертому році великої війни саме боротьба зі зневірою втримує всіх нас на плаву.
Світло — це те, що збирає нас разом; те, що буквально дає нам можливість працювати. Це подвиг тих, хто лагодить електромережі, і шлях для всіх нас, яким ми можемо вийти із темряви.
Світло можна (і варто) нести іншим, і саме тому ним просякнуті історії наших героїв у The Ukrainians та Reporters.
Ми вмикаємо світло — і йдемо «не ридать, а добувать».
— Тарас Прокопишин, CEO та співзасновник The Ukrainians Media.
У 2025 році «стійкість» перестала бути декларацією й стала викликом.
Саме в цьому ключовий сенс. Це слово з’явилося в публічному обігу не як опис досягнення, а як симптом виснаження і втрати ілюзій, але збереження надії. Як «Contra spem spero!» Лесі Українки. Українське суспільство остаточно вийшло з режиму патріотичного куражу та операційної реактивності й змушене мислити в горизонті тривалої невизначеності, без очікування швидкої перемоги й без обіцянки зрозумілого фіналу.
Стійкість у 2025-му — це усвідомлення межі: між мобілізованістю і виснаженням, між звичкою триматися й потребою постійно осмислювати, заради чого і як саме триматися далі. Про стійкість почали говорити запізно — тоді, коли вона вже частково вичерпана, — і саме це робить слово чесним. Про стійкість почали говорити заклинально — так, ніби вона від цього посилиться. Але без назви явище не оприявниться. І стійкість — наступний етап еволюції смислів війни на виснаження.
— Євген Глібовицький, генеральний директор Інституту Фронтиру.
Стежте за новинами в Telegram.
Підписуйтесь на нашу сторінку в Facebook.
Читайте нас на Google News