13 березня 1961 року сталася Куренівська трагедія - одна з найбільших техногенних катастроф того часу.
Про обставини і причини трагедії повідомляється на сторінках "Дзеркала тижня".
Радянський Союз справедливо характеризують як країну суцільної секретності та цензури. Ця риса тоталітарної держави яскраво проявлялася під час аварій, трагедій, катастроф. Влада приховувала правду про численні аварії на шахтах, Чорнобильську аварію, інші події трагічного характеру. Суворий контроль над інформацією про такі випадки значною мірою пояснюється геополітикою — фактором суперництва СРСР і капіталістичних держав у рамках неоголошеної «холодної війни». Широко висвітлюючи негаразди в «країнах капіталу» з метою їх дискредитації, Радянський Союз повільно й неохоче відкривав бодай напівправду про аналогічні випадки в себе.
Куренівська трагедія 13 березня 1961 року — аварія техногенного характеру в Києві — також належить до надзвичайних подій, інформація про які розголошувалася препаровано та обмежено. Через три дні перше радіоповідомлення для мешканців столиці, а через п’ять днів і друге — містили лаконічне пояснення про саму подію та масштаби руйнувань, натомість найбільше уваги приділялося оперативній ліквідації наслідків і допомозі потерпілим. 21 березня було опубліковано некролог від Київського міськвиконкому, партійних і громадських організацій міста. Нарешті 31 березня 1961 р. у пресі з’явилося повідомлення Урядової комісії, яке передавало назагал правдиву картину аварії в Бабиному яру, проте фальшувало привід і применшувало масштаби руйнувань. Надалі трагедія замовчувалася, ніби зникла з інформаційного поля, аж до початку 1990-х, а пам’ять про неї частково підтримували лише колеги загиблих працівників Подільського трамвайного депо, що постраждало найбільше.
Чому влада приховувала правду?
Інформаційна блокада довкола Куренівської трагедії 1961 року знадобилася з низки причин. По-перше, у 1941–1943 рр. Бабин яр став братською могилою для близько 100 тисяч осіб, насамперед євреїв, а також представників інших національностей, людей різного роду занять. Зайвий розголос про будівництво і руйнування на місці цвинтаря був небажаний для радянської влади, адже брутальна ліквідація місця пам’яті аж ніяк не сприяла б підтриманню позитивного образу Радянського Союзу.
По-друге, розмови про аварію неодмінно порушили б питання власне проєкту замиву Бабиного яру, його технічної й технологічної якості, виконавців та винних. Приховувати було що: проєкт виявився недосконалим, а реалізовувався — з численними порушеннями. Тобто правда загрожувала потенційною дискредитацією технологічної досконалості радянських проєктів. Нарешті, правда про Куренівську трагедію пролила б світло на вади управління в столиці. Керівництво не повністю контролювало гідронамив, не подбало про безпеку мешканців мікрорайону Куренівки, розміщеного нижче яру. Отож зазначені фактори обумовили замовчування інформації про Куренівську трагедію. Інформаційне табу було зняте лише на початку 1990-х років, з падінням цензурних заборон. Лише у 1995 р. електротранспортники Подільського трамвайного депо встановили пам’ятник своїм колегам, які загинули в 1961 р., що став першим із трьох, споруджених на сьогодні.
Як усе було: передісторія
Бабин яр — рів завглибшки близько 50 м і завдовжки до 2,5 км — пролягав неподалік центра Києва і створював населенню певні транспортні незручності. Втім, довоєнні плани ліквідації цвинтарів навколо нього й окультурення, створення тут парку втілені в життя не були. Нацистські розстріли в 1941–1943 рр. надали йому зовсім іншого значення. Він став братською могилою ворогів нацизму. Попри інформованість влади про трагічні події в яру, до меморіалізації цього місця розстрілів і поховань справа не дійшла, а з кінця 1940-х рр. була повністю загальмована: в Радянському Союзі розпочалася кампанія антисемітизму.
Відбудова Києва, що потребувала будівельних матеріалів, поставила собі на службу активне функціонування цегельних заводів. Розташовані поблизу Бабиного яру Петровські цегельні заводи №1 і 2 за п’ять повоєнних років збільшили виробництво цегли у 15 разів. Масштаб роботи заводів вимагав видалення з їхніх кар’єрів пульпи (відходів виробництва — суміші піску, глини, землі та супутніх матеріалів). Рішення знайшли 11 березня 1950 р. на нараді в заступника міністра промисловості будівельних матеріалів УРСР Н.Іотенка. Розглядаючи два варіанти місця складування пульпи — у заплаву Дніпра чи в урочищі Бабин яр, виробничники вибрали другий. Вирішальними чинниками стали можливість швидшого монтажу труб, менша ресурсозатратність, коротша відстань до Бабиного яру, ніж до Дніпра. Під час обговорення до уваги бралися суто господарські розрахунки — «виконання планів» та «виробнича програма».
Того ж року розпочався замив Бабиного яру. Третій відріг (ділянку) яру, де згодом станеться аварія, почали замивати 1954 року і на час аварії намили понад 3 млн куб. м пульпи. Яр повільно, але безповоротно зникав, тішачи одних сучасників могутністю людини в підкоренні природи і лякаючи інших блюзнірством, наругою над пам’яттю похованих тут людей.
Обставини аварії
Ще з 11 березня 1961 р. Подільське трамвайне депо ім.Красіна розміщене біля підніжжя Бабиного яру заливало водою з нього. При замиві яру вода використовувалася для розрідження відходів та перекачування їх у відроги, а після відстоювання мала знову повертатися в кар’єри. Втім, у яру її було вже надто багато, а наявна дренажна система з водовідведенням не впорювалася. Люди не надали цьому підтопленню характеру надзвичайної події, адже таке траплялося й раніше.
Обходячи ділянку намиву близько 7-ї години ранку, черговий робітник Соловей виявив розмив захисної дамби (борту) верхньої тераси намиву, через який вода потрапляла на нижчі тераси. Після невдалої спроби зупинити воду він побіг на квартиру виконроба Є.Ратьковського по допомогу.
Для відкачування води прибуло дві пожежні машини, а її величезна маса перешкоджала рухові транспорту й спричинила затор на вул. Фрунзе, що став фатальним для більшості пасажирів.
Тим часом вода продовжувала сходити з верхньої тераси на нижчі, зволожуючи їх. О 9:10–9:20 перенасичена водою пульпа прорвала найнижчу дамбу і зволоженим водою руслом яру посунула на житловий масив. Понад 600 тис. куб. м бруду лавиною 8–10 метрів зі швидкістю 3–5 м/с за півгодини накрили мікрорайон Куренівка, що на 40–60 метрів лежав нижче яру.
Безжальна стихія змітала все на своєму шляху — будинки, транспорт, дерева, не кажучи про людей. Урятуватися можна було тільки дивом. На залитій території площею 34 га, за офіційними даними, було зруйновано чи пошкоджено майже 70 будинків і гуртожитків-бараків, десятки виробничих приміщень, лікарню, дитячий садок тощо. Того ж дня було створено спеціальну урядову комісію на чолі з І.Казанцем, що займалася відновленням території та наданням допомоги потерпілим.
Причини аварії: висновок фахівців
Для з’ясування причин аварії 14 березня було утворено комісію на чолі з президентом Академії будівництва і архітектури УРСР академіком П.Бакумою. Висновок фахівців — аварія сталася внаслідок недосконалості проєкту, поглибленої халатністю виконавців. Деталі, встановлені комісією, приголомшують безвідповідальністю авторів проєкту і недбальством його виконавців зі Спеціалізованого управління №610. Проєкт гідронамиву, що в масштабах СРСР був експериментальним, не враховував складу намитих відходів — піску, глини, землі, суміш яких погано віддавала воду і могла легко почати рухатися. Захисні дамби були збудовані з грунту й не мали достатньої міцності. Яр був переповнений, однак перспектива провалити виробничі плани через непідготовленість сусіднього Реп’яхового яру змушувала виробничників намивати через край. Замість восьми годин намиву на добу напередодні аварії він тривав 16 годин, що скорочувало час на відстоювання води та її відведення трубами, які до того ж мали удвічі менший, порівняно з проєктом, діаметр. Власне сам проєкт повного облаштування яру не був розглянутий і затверджений ні в Міністерстві промисловості будівельних матеріалів, ні в Київському міськвиконкомі.