Презентація книжок “Справа Василя Стуса” та “Країна жіночого роду”, що відбулася у вересні в Культурно-громадському центрі ШЕLTER+, зібрала чимало криворіжців, небайдужих до новітньої української історії, її непростих, а часом, трагічних сторінок, непересічних постатей минулого століття, котрі підживлювали Україну подвижництвом і жертовністю. Видання презентував автор та упорядник - український журналіст, публіцист, історик, головред “Історичної правди” Вахтанг Кіпіані. Його багаторічний доробок включає 11 - 12 тисяч статей у «Історичній правді», близько 500 телевізійних випусків і, зрештою, близько 20 мільйонів контактів з читачами у соцмережах. Про презентацію видань читайте на нашому сайті.
Сьогодні ж - розмова з гостем про “було - стало”, втрачені (не втрачені) можливості та “що робити?”.
І перше наше питання до Вахтанга Кіпіані було про загальну суспільно - політичну атмосферу в Україні: в доМайданні часи і зараз. Чи змінилася вона?
-На мій погляд атмосфера міняється. Сказати, що мені подобається те, що є зараз, це не так. Я - критик, як для себе, так і в публічній сфері, але не бачити змін - теж неправильно. Тобто багато речей, які 10 років тому були справою для маленької групки, зараз є загальнозрозумілими, очевидними, проговорюваними і поступово стають суспільною нормою. 10 років тому людина, яка кричала: “Слава нації! - Смерть ворогам!” вважалася повним екстремістом і маргіналом. Зараз це може бути як екстреміст і маргінал, так і абсолютно лояльна до політичного мейнстріму людина, чоловік чи жінка, але вони вважають правильним підтримувати в такий спосіб Україну, самоорганізацію, боротьбу і так далі. Тобто норма змінилася. І це добре, що в українські справи, дискусії включаються люди, які довгий час були поза тим. Війна багатьох зачепила. На жаль, і це найприкріше, що може бути для мене, - дуже багато людей реально не зауважує, що йде війна. Можливо вони на логічному рівні і знають, що війна йде, але на емоційному вони в неї не включаються ні в якій формі. І оце є найприкріший момент. Бо коли говорити, чому людина не голосує за якусь прогресивну політичну силу, тут можна знайти тисячу причин, чому. Але коли йдеться про те, чому людина не включається у підтримку України тоді, коли перед Україною стоять такі виклики, як сьогодні, отут я не можу знайти раціонального пояснення. А на емоційному рівні я просто виходжу з себе, тому що здається, що це настільки очевидні речі - коли є загибель людей, коли є втрата територій, коли є втрата економіки, значної частини промисловості, - і люди все одно продовжують казати про те, що “росіяни - наші брати”, або “це все політики мутять, а народ хороший”. Тут я не маю пояснення.
Якщо спробувати це узагальнити, вектор змін точно є і він є позитивний, а темп змін, на мій погляд, є недостатнім.
-Чи могли ми свого часу уникнути якихось негативних речей, рішень, котрі згодом уповільнювали становлення, розвиток державності? І яких помилок варто було уникнути?
- Можливо, я через 2 роки іншу точку зору скажу, але думаю, що те, що ми сьогодні маємо - і стан суспільства , і місце на карті світу, і окупація частини територій, і божевілля громадянське, коли люди обирають, якщо не кримінал, то паяца і так далі… - все це пов'язано з тим, що нам “накреслено”, тобто це нормальний шлях розвитку. Я ним не задоволений, але, думаю, що ми навіть знаходимось трошки в кращій ситуації, ніж, в принципі, могли бути. Приміром, я часом дивуюсь, чому у 1992 чи1993-му Російська Федерація 14-ю армією не перетнула кордон Одеської області і не захопила всю Бесарабію? Жоден український солдат тоді не вийшов би з казарм, жоден офіцер не дав би команду стріляти в армію генерала Лебедєва. Якби вони це тоді зробили, ми би втратили Ізмаїл, Кілію, Болград, Татарбунари, інші населені пункти, і ніхто б навіть постріла не зробив би. Це якби вони зробили тоді, а сьогодні буде опір. Це такий, можливо, трохи банальний, але приклад того, що ми змінилися.
Я у 96- 97 роках служив в українській армії. І коли після цього казав, що знаю військові секрети, а хтось заради приколу запитував: “Які?”, відповідав: “У нас немає армії”. Тобто 90% офіцерів йшли в армію для того, щоб отримати зарплату, хоч невеличку і нерегулярну, але зарплату, а в 40 років піти на пенсію. Це був єдиний мотив. Через 20 років після цих подій почалась війна, а через 25 ми бачимо армію, в якій певна частина людей високомотивована до того, щоб воювати з ворогом. Звичайно, там є ще люди, які ходять на роботу заради зарплат, там є якісь “ватніки”, там є, напевне, “руські агєнти”, там є й випадкові люди. Але, водночас, там є дуже багато високомотивованих офіцерів, які спеціально прийшли в армію, або виросли в армії, з усвідомленням того, що армія має воювати.
І так у багатьох сферах. Ось нещодавно була 25-та річниця гривні. А колись я брав інтерв’ю у Анатолія Гальчинського - тодішнього радника одного з президентів, і він каже, що коли ми починали робити фінансову модель України, з'ясувалося, що в Україні немає спеціаліста, який знає, як організовувати фінансову систему. Бо в Україні тоді була просто “контора Госбанка”, тобто філія. Тоді, каже, ми “виписали” з Москви Володимира Стельмаха. Тобто ми реально були сліпими, глухими, недієздатними. Сьогодні ж у нас окремі органи вже працюють, окремі ні. Тому виникає феномен, коли, наприклад, якесь Міністерство, чи якесь відомство, чи Держкомітет, чи Інститут Національної пам'яті при одному керівництві є цілком дієздатною державницькою структурою, а змінюється керівник, і держорган стає чимось протилежним. Я колись пожартував, мовляв, якщо призначити нормального керівника, то Міністерство культури може бути теж силовим відомством. Тобто роль особистості часто заступає інституції, що неправильно, але в наших умовах це часом рятує ситуацію.
Наведу приклад, коли Кабмін призначив Антона Дробовича Головою Інституту Національної пам'яті, всі патріоти були в шоці, прогнозували, що це буде поразка. А ми бачимо, як вже два роки діяльності Інститут достатньо ефективно працює у сфері покладених на нього завдань. У них невеликі можливості, але те, що можуть, вони роблять добре. І водночас Мінкульт на чолі з Ткаченком, який має набагато більші можливості, не робить і десятої частини того, що робить Інститут. А Держкіно, яке при Пилипові Іллєнкові було високоефективним продюсерським центром, що запускав реалізацію півсотні, а то й більше, кінопроєктів, при новому керівництві - нуль. Призначили цю, вибачте, тьотю - директорку кінотеатру з Запоріжжя, тепер фільми зупинені, компанії збанкрутували, бо вони інвестували гроші, які держава їм так і не компенсувала, ну і головне - нема прем’єр. Ми живемо два роки з новим керівництвом Держкіно - де кінопрем’єри? Ми ж пригадуємо, як раніше кожного тижня нам показували новий фільм, різної якості, але було кіно. Розумієте, начебто нічого не змінилося, немає спеціального законодавства, як змінити Держкіно…
Отже роль особистості важлива. І це означає, що ми не можемо нарікати на загальну ситуацію, тому що всі ці люди, які були призначені, призначалися одними й тими самими політиками. Адже Порошенко призначав як успішних управлінців, так і абсолютно дивних. Зеленський одного призначає цілком нормального, а іншого абсолютно ненормального. Виходить така собі лотерея. Держава так не працює. І це означає, що Слава Богу, що ми у 2014 втратили тільки 10% території, а Харків, Одеса встояли. Слава Богу, що у нас з'явився час, упродовж якого ми, нехай з корупцією, з тендерами, з криворукими інженерами і виробниками, але отримали нормальні зразки зброї.