Говорити

 Ольга Хвостова

Говорити

Проспект Перемоги на Інгульці, будень, близько опівдня. Знімальна група місцевого телеканалу у складі двох операторів і редактора-режисера проводить зйомку біля пам’ятника Тарасу Шевченку. Людей на проспекті стільки, що я починаю сумніватися, може, сьогодні таки вихідний?.. Народ різний: мамусі-бабусі з малюками у візках, школярі ходять - то поодинці, то компаніями, щоп’ять хвилин з одного в інший кінець курсують чоловіки у формі Криворізької муніципальної гвардії, швендяють персони підозрілої зовнішності, схожі на класичних алкоголіків, бомжів, колишніх зеків, – усі ті, кого не хотілося б зустріти ввечері в темному провулку.

Один такий «красунчик» довго крутиться неподалік. Йому явно хочеться розваги, а ми, на його думку, можемо її забезпечити. Він довго бубонить «а снимите и меня», ходить біля нас колами. Нарешті наважується і входить відразу, по-телевізійному кажучи, в кадр: стає біля двох людей, яких один із операторів якраз знімає. Вперше за багато років роботи я чула від цього оператора такі «переконливі» інтонації, коли він попросив ханурика вийти з кадру. Якби до мене так звернулися, втекла б далі, ніж бачила, а цей, видно, тренований, відійшов убік, постояв і підходить до мене з проханням «а снимите и меня». Мої пояснення, що його вже зняли, тому оператор на нього і нагримав, не задовольняють охочого до телевізійної слави. Він ставить класичний для цього випадку набір питань, від яких у кожного телевізійника зводить щелепу: а точно зняли? А який канал? А коли покажуть?

Першим не витримує другий оператор. Він наводить на діставучого «героя» камеру і каже: «Я знімаю, кажіть, що ви хотіли». І чоловік починає усміхатися на всі свої щерби, махати рукою і казати: «Привеееет! Приввеееет, кореш! Передаю тебе привет!». Потім дякує оператору, цілує мені руку (!) і йде собі геть, додому, до давно поламаного, або й проданого за пляшку горілки телевізора. Насправді йому нема чого сказати, але так хочеться…

Інший чоловік – колись, видно, стрункий і сильний, а тепер висохлий і змарнілий, хоч, здається, йому трохи за 40, - підходить до мене близько, і слова з нього рвуться, як душа з підбитого птаха: «Вы вот тут памятник снимаете, а надо не памятник снимать, а вот тут надо снимать… У нас тут посмотрите что… Там вот всякие майданы, а у нас тут такое… У нас же столько людей не могут никуда выехать, а теперь вот границу с Россией закроют, вообще никуда не выедешь… А вы тут снимаете… Эх!» - і не чекаючи моєї відповіді, дивлячись собі під ноги і скрушно хитаючи головою, йде своєю дорогою. Йому є що сказати, але він не хоче (боїться, не впевнений, що варто) говорити.

А вам?